Ніхто, навіть Лукс, не сподівався такого питання. Далекий Світоч насупився. Лукс, звузивши очі, втупився у Гінця-Під-Вечір, а Гінець – так видалося Розвіяру – здригнувся.
– Він був маг і повстав проти законів, – по довгій паузі сказав Далекий Світоч.
– Чому? – Розвіяр усе ще дивився на Гінця.
– А як може маг бути рабом? – з несподіваною злістю спитав Лукс. – Зі слідами від острог на боках?
– Він убив свого брата, – сказав Далекий Світоч, дивлячись у підлогу.
– А ти, Світочу, ніколи не хотів убити Гінця?
Молодий звіруїн хотів відповісти одразу, але затнувся.
Декілька хвиль побратими дивились один на одного.
– Ти шукаєш пояснення, якого нема, – похмуро сказав Лукс. – Він був маг, от і все. Нам ніколи не зрозуміти магів.
– Дурня. Яска маг, але я розумію Яску… наскільки взагалі чоловік може зрозуміти жінку. А ти?
– У мене була сестра, – раптом сказав Гінець-Під-Вечір, і Лукс, який поривався щось відповісти, затнувся.
Гінець-Під-Вечір дивився в підлогу.
– У дитинстві я чув од неї… а вона підслухала розмову матері з бабкою. Вона…
– Що? – не витримав Розвіяр.
– Про це… не можна говорити, – пробурмотів Гі-нець. – Приносить нещастя. Не можна говорити вголос.
Розвіяр приплющив очі. «Плодючість для них – здатність самки приносити дитинчат, а найстрашнішим злом, про яке не можна говорити вголос, уважається…»
– Безпліддя, – пошепки сказав Гінець.
Його карі очі гарячково блищали на зрошеному потом обличчі. Стояла сторч коротка темна борода.
– У нього… Ранку… і в його брата було дві дружини. Одна з них… не народила жодної дитини протягом п’яти років. Її…
– Її принесли в жертву Озеру. – Розвіяр, не втримавшись, узявся за голову. Йому привидівся чорний пліт з підвішеною до поперечини жіночою фігуркою; він побачив закинуте обличчя Яски. – Шуу… Богиня Воф… Як я тільки…
– Чому ніхто не знає, а ти знаєш? – жорстко спитав Лукс. – Чому ніхто не знає того, що ти розповідав? Адже всі пам’ятають ім’я Ранку-Без-Похибки?!
– Моя бабка повитуха. – Гінець потер долонею лице. – Тоді вона була зовсім молода… Вона бачила жертвоприношення. Відтоді, як перестали народжуватись діти, вона поклялась Озеру, що мовчатиме, поки не прийме немовля… Відтоді не сказала ні слова.
– І це теж випадковість? – тихо спитав Розвіяр.
Ніхто йому не відповів. Кілька хвилин спливло в тиші.
Потім Розвіяр піднявся. Уклав меч у піхви. Відчинив важкі двері, гукнув у темряву коридора:
– Пропустіть їх. Нехай ідуть.
Другого дня повернувся Гленір, колишній раб, засланий шпигувати в порт Фер. Дівчина, що прислужувала в замку, побачила його перша – вона прала біля річки; кинувши білизну, рабиня кинулася Глену назустріч і довго бігла, спотикаючись, збиваючи ноги.
Білизну ледь не віднесло потоком. Інтендант Шлоп був незадоволений і пробачив рабині тільки з особистого прохання Розвіяра.
Глен був худющий, битий життям, але дуже бадьорий. Розвіяр розмовляв з ним на балконі володаря – де буйно розрослись кручені рослини, де відкривався прекрасний краєвид на ущелину. Глен не знав про двох інших шпигунів, посланих Розвіяром, але з його розповіді стало зрозуміло: обидва загинули, невідомо як і де. Хап не повірив їм, подумав Розвіяр.
Глен розповідав: утікачі дістались до Фер. На той час переворот відбувся остаточно; усі, кому Глен буцімто «допоміг утекти», були людьми Хапа або одразу перекинулись на його бік.
Вони розповідали новому нічному барону про те, що він і так знав: замок захоплено, Дол-Шерт мертвий. Виявляється, в Хапа було домовлено з колишнім моряком про якийсь умовний лист, Хап його не дістав, а в листі Розвіяра одразу впізнав підробку. Хап страшенно розлютився і прилюдно пообіцяв зварити Розвіяра в казані; у нього є люди, ціла армія. Почасти перекинулись колишні горлорізи Новка, почасти прийшли нові, з моряків.
Так, люди Новка не здались одразу: Хап витратив час і гроші, щоб викурити їх із міста або вбити. Так, Хап круто взявся за діло: щоночі з вулиць збирають не три-чотири трупи, як раніше, а іноді по цілому десятку. Хап надзвичайно жорстокий, його бояться навіть найближчі поплічники. У Глена аж жижки дрижали, коли він розмовляв із Хапом; Глен розповідав про себе, що він колишній раб, обпоєний «солодким молоком», що допоміг утекти горлорізам, розраховуючи на зиск, і попросив у нічного барона бодай дрібного, але заробітку. Хап спершу не вірив, задавав хитрі питання, Глен десять разів умився потом, поки його нарешті поставили збирати мзду в бідному кварталі вуглярів. Хапові служать люди з прибережних селищ, називаються рибалками, але насправді вони пірати. У гавані Фер нікого не чіпають, але на морських шляхах – тільки тріски летять.
– А головне? – жадібно спитав Розвіяр. – Тобі вдалось?
Глен нервово потер долоні:
– Їх двоє, вони теж із піратів, в одного прізвисько Жнець, а в другого Култих. З Хапом давно вже на ножах. Своїх людей у них мало, але – звірі добірні, вони на донного дракона ходили три сезони… Я все боявся до них підкотитись.
– Ну?
– Та плюнув, думаю, пропадати так пропадати… й пішов. Усе розповідав, як ти велів. У них очі засвітились отак. – Глен склав перед очима великі й указівні пальці. – Я тепер їхньою людиною вважаюсь.
Розвіяр задумався.
– Чого ти хочеш за це, Гленіре? – спитав він нарешті.
– Ти обіцяв дати мені зброю. І ще…
– Жінку?
– Так.
Розвіяр мимохідь пригадав Джаль і своє пристрасне бажання відвезти її з замку, викрасти.
– Вона твоя.
У Глена розширилися зіниці. Він мовчки опустився перед Розвіяром на одне коліно.
Ще через кілька днів замок пережив наліт стрільців на криламах. Яска побачила їх перша й підняла тривогу. Розвіяр велів їй не втручатись; робітники розбіглись, рятуючись хто куди від пущених з неба стріл.
Крилам було шість. Вони піднімались високо, а потім падали одна по одній, і наїзники обстрілювали замок, легко відшукуючи вразливі місця, засаджуючи стріли у вентиляційні продухвини, в щілини, в бійниці. Одного ремісника вбито з маху. Двох вартівників поранено. На середній галереї засів загін під проводом Брана, і стінні арбалети вперше дістали бойове застосування; жодної крилами збити не вдалось, але обстріл припинився. Птахи піднялись, окреслили коло над замком, мов обіцяючи скоро повернутись, і пішли за гори.
Відтоді нальоти повторювались кілька разів. Сотник Бран навчав молодих робітників стріляти з лука. Робота пішла повільніше, пастухи перестали показуватись у замку, шпигуни доносили Розвіяру, що настрій у людей пригнічений і багато хто не проти того, щоб утекти. Тим часом патруль на перевалі теж зазнав обстрілу, з п’ятьох патрульних загинули троє, їх не врятували ні щити, ні укриття. Тарі-Колесо був поранений.
Яска напівлежала в кріслі на вежі. Їй було погано; вона смикала перстень на своїй руці, ніби бажаючи його зняти – і не зважуючись.
Гінець-Під-Вечір не дарма дістав своє ім’я. Сутінки в горах наступали все раніше; Далекий Світоч стелився над землею, його світлу шкуру було видно здалеку. Гінець стояв на стременах, у його руці був обривок білої тканини, яким він розмахував над головою. Коли обох привели до Розвіяра, цей клапоть усе ще був затиснутий у нагора в кулаці.
– Війна, – сказав він з порога. – Ми приймемо імператорську владу, або нас переб’ють.
– Дістали райдужну грамоту? – Розвіяр криво всміхнувся. – «Імператор тужить за кожним своїм підданцем»?
– Я не вмію читати, – сухо мовив Гінець. – Старійшинам принесли вість від намісника, всі знали, що так буде. На тих землях збираються війська. Не патрулі – війська… Багато верхових птахів. Багато чужинців. Багато сталі, кузні, дим… Хочуть нас прикінчити, – він прокашлявся, – одним ударом. Як ляскуна.
– Що вирішили старійшини?
– Послали нас до тебе. Якщо ти вірний… якщо твої слова лишаються в силі – готуйся до бою. Ти, твої люди. Твій маг.