– Мої слова лишаються в силі, – сказав Розвіяр.
Він перевірив пости.
Він жестом зупинив Лукса, який дуже хотів поговорити:
– Потім.
Піднявся на вежу. Яска лежала. Їй знов було недобре.
Розвіяр присів на краєчок ліжка.
– Почалось? – тихо спитала Яска.
– Так.
– Лукс хотів мене відвезти.
– Як?! – Розвіяр розгубився.
– Урятувати мене й дитину… відправити в дальні печери. Сам хотів лишитися з тобою.
Розвіяр довго мовчав, стискаючи й розтискаючи кулаки.
– Він думав про моє життя, – тихо сказала Яска. – Він мене кохає.
– А я тебе не кохаю?!
– Ти думаєш тільки про перемогу.
– Так. Бо ця перемога буде й твоя теж. І нашої дитини. Ми не можемо не перемогти.
Ясчин погляд прояснів.
– Ти кидаєш мене в бій, – сказала вона з ніжністю. – Мене, слабку вагітну жінку.
– Неправда. Ми разом ідемо в бій: я воїн, ти маг.
– Ось за це я завжди тебе любитиму. – Вона приплющила очі. – Тебе, а не Лукса. Який віддасть за мене і життя, і честь, і перемогу… Вийди, мені треба вдягнутись.
– Я збирався зшити тобі нову сукню, – пробурмотів він, піднімаючись.
– Мені зшили сукню. – Вона слабко всміхнулась. – Поки ти збирався, Лукс про все потурбувався, привів кравця… І сукня, і зимовий плащ з облямівкою. Відправляючись на смерть, я хочу бути як шляхетна пані… Жартую, жартую. Моя нова сукня гідна нашої майбутньої перемоги.
Вона розсміялась. Щось у цьому сміху не сподобалось Розвіяру: гіркота?
Над пласкою рівниною посеред Нагір’я кружляв перший сніг. Вершники стояли бік у бік; у кожного на голові був шолом, на плечах – панцир, за спиною – щит. Бійці передового загону тримали по мечу в кожній руці: вершники на своїх братах здавалися чотирирукими. Уздовж флангів стояли арбалетники. За рухомим укріпленням з обкутих залізом колод засіли піші лучники, серед яких було багато жінок. Усі нагори, здатні носити зброю й не згодні коритись владі Імператора над собою, видихали білу пару в зимне повітря цього ранку.
Окремим невеликим загоном стояли вартівники з замку. Похмуро дивилися перед собою. Сотник Бран дивився на світ крізь прорізи в шоломі – старий каліка, він був майже зайвим у цьому бою, але все-таки прийшов.
Земля здригалась, і все сильнішав зустрічний вітер. Протилежний кінець поля взявся туманом, і він згустився не сам собою. Білу завісу тримала вміла рука: маг поки що ховав своє військо, і нагори не бачили нічого, крім білого марева.
Потім туман розсунувся, як штори, одним поривом вітру. І ті, кого він ховав, одностайно рушили з місця. Задрижала земля.
Біла вода здавалась щільною, як камінь, а пісок – хистким, майже прозорим. Яска йшла вздовж берега, загрузаючи на кожному кроці. Здавалося, перстень на пальці завдає їй нестерпного болю.
– Тут, – затнувшись, вона спинилась. – Я не можу… цього торкнутись. Хто з вас?…
Лукс увійшов у крижану воду, не знімаючи сідла й стремен.
Багато кігтів уп’ялось у камінний дрібняк. Багато кулаків хапливо стислось. На лаву звіруїнів повільно, мов розганяючись, насувалась армія піших, закованих у залізо, зі списами такими довгими, що їх неможливо було стримати одній людині. Над головами в залізної армії кружляли, як смерч, десятки крилам.
Нагори дивились, піднявшись на стременах. Дивились, присівши на задні лапи. Дивились, бажаючи витерти піт з обличчя й натикаючись долонею на забороло шолома. У тому, що настав кінець, ні в кого в цю мить не було сумніву.
Їх заманили в пастку. Але, одного разу вийшовши на безнадійний бій, вони битимуться, поки не вмруть. Їхні тіла здобрять землю для чужих народів. І не залишиться дітей.
Лукс виринув утретє. Біла вода стікала по пасмочках його волосся.
– Я нічого не бачу. – Він закашлявся. – Тут глибоко…
Яска не розплющувала очей:
– Ти близько. Спробуй далі від берега. Це тут.
Розвіяр увійшов у воду по коліно. Його трусило; він відчував, як здригається земля, як посмикується повітря – ніби шкура хворої тварини.
– Хутчіше, Луксе.
– Спробуй сам – хутчіше!
Звіруїн пірнув. Берег був порожній – тільки група старійшин, старезних і немічних, стояла осторонь, щільно притиснувшись один до одного.
– Шкода, що я дожив до цього дня, – пошепки сказав один.
Лукс довго не показувався. Хвилювалася біла вода. Стояли гори, вітаючи схід сонця. М’які лінії ближчих пагорбів підкреслювали гострі вершини дальніх скель. Кольори мінялись невимушено й природно, перетікаючи з синього у фіолетовий, з жовтого в ніжно-рожевий. Розвіяру пригадались мости над містом Мірте.
Яска застогнала, притиснувши долоню до живота.
– Стояти, – прохрипів однорукий вождь у центрі лави. До обрубка руки в нього був прив’язаний круглий щит. – Стояти, поки нема команди… Ані руш назад! Стояти!
Залізна армія наближалась. Гостроколом їжачилися списи. На кожний можна було нанизати по десятку ворожих тіл.
– Ой, матінко, – сказав під шоломом Далекий Світоч.
Гінець-Під-Вечір стиснув колінами його боки.
Лукс виринув, задихаючись. У нього в руках був обривок матерії – стрічка з пришитими залізними кілечками.
– Так, – видихнула Яска. – Сюди.
Лукс вискочив на берег. З його боків клубилася пара. Він кинув знахідку на пісок перед Яскою – ніби ця річ пекла йому долоню.
– Що це? – спитав Розвіяр.
– Жіноча прикраса. – Лукс кашляв. – Усього лише… Стрічка для волосся.
Яска нажахано задкувала від того, що лежало на піску.
– Шуу, – прошепотіла вона. – Імператор… Це ж…
– Що?! – вигукнув Розвіяр.
Стрічка, що багато років покоїлась на дні озера, схожа була на смужку людської шкіри з пришитими сталевими кільцями.
– Це прикраса його дружини, – прошепотіла Яска. – Тієї самої… Це ненависть й огида… прокляття безпліддя на всіх, на всіх… виросле з його любові. Чудовисько… чудовисько…
– Роби щось! – гаркнув Розвіяр, перериваючи її голосіння. – Роби, не дивись!
Яска скорчилась, притискаючи долоню до живота, й простягла перед собою руку з перснем.– Уперед, – сказав однорукий вождь. – До зустрічі на зеленій рівнині.
У повітря знялась хмара стріл. Крилами припинили кружляти; розвернувшись до ворога, розпроставши крила, вони ринули вниз.
Мокра, тьмяна стрічка з пришитими до неї залізними кільцями корчилась на піску. Поряд корчилась Яска, притиснувши ліву руку до живота, праву простягнувши перед собою. Перстень то спалахував яскраво, то тьмянів, ніби заволочений полудою.
Розвіяр божеволів з безсилля. Мечі в його руках були зайві, і він був безпорадним, і Лукс метався берегом, тремтячи не то від холоду, не то від гніву; Розвіяр упіймав на собі його повний відчаю погляд. Лукс мав рацію: урятувати найдорожче, відвезти Яску разом із немовлям, щоб ніколи не було цього берега й цієї старої стрічки з залізними кільцями. Лукс мав рацію, але вибір – за Розвіяром.
Перстень спалахнув – і раптом згас, камінь із бірюзового зробився мутно-сірим. Лукс скрикнув. Яска зашипіла, подавшись уперед:
– Не я. Убила. Твоїх. Дітей. Забирайся, звідки прийшла!
Камінь загорівся знов. Спершу тьмяно. Потім яскравіше. Залив світлом пісок і воду, сахнулись перелякані старійшини; Розвіяр не витримав і закрив лице долонею.
Стрічка спалахнула й розсипалась на порох. Залізні кільця розтанули іржею й замазали білий пісок. Яска на колінах поповзла до озера; Лукс і Розвіяр підхопили її під руки. Яска занурила в озеро долоню, і перстень зашипів, мов розпечене залізо в бочці з водою.
– Паскуда… – Яска жадібно вмивалась, пила з долонь. – Яка… Вам не зрозуміти, ви чоловіки…
Вона раптом обійняла їх обома руками й притиснула їхні голови до грудей. Сміялась, обіймаючи одразу обох, перебираючи їхнє волосся, цілуючи навперемінно шорстку неголену Луксову щоку й гладеньку білу шкіру Розвіяра: