– Це все… Це все. Тепер вільні.
На білому піску плямами червоніла кров.
Стріли згори не знали промаху. Кого рятували щити – того протинали списи; чотирирукі, чотириногі бійці металися по полю, шукаючи пролам у залізній лаві, але проламу не було.
Крилами, знову вишикувавшись «смерчем», неквапливо кружляли над полем, пускаючи стріли. Раптом налетів вітер; небо смикнулось і забрижилось, як мокра тканина, і загурчав грім, немислимий у цю пору року.
Яска стояла на верхівці пагорба на краю поля. Її перстень було видно зусюди; бій перервався, і на простір, усипаний покинутою зброєю і мертвими тілами, вилетів вершник.
Його побачили водночас звіруїни та їхні вороги. Його побачив, напевно, чужий маг; Лукс летів, майже не торкаючись землі. Розвіяр стояв на стременах, здійнявши до неба руки з мечами:
– Прокляття знято!
Ударила блискавка. З шику випала крилама і, гублячи пір’я, полетіла до землі.
– Прокляття знято!
Знов ударила блискавка. Залізна лава похитнулась. Застрибали іскри по зімкнутих панцирах. Не в такт похитнулися списи. Полетіло біле пір’я, упала на землю перша збита крилама. Інші птахи поквапилися злинути вгору, над хмари.
Лукс розметав руки, і два його клинки стали схожі на блискучі крила. Розвіяр, вищирившись, спрямував обидва свої мечі вістрями вперед, на ворога. Багаторукий боєць, наїжачившись крицею, летів просто на залізну стіну, і багато хто кинувся за ним, підхопивши крик, мов шлейф:
– Прокля-аття зня-ато!
Списи зімкнулись, цілячи Луксові в груди. За мить до того, як вістря протнули б звіруїна і вершника, настромивши, мов на рожен, Лукс відштовхнувся від каменястої землі Нагір’я й злетів. Це був найдовший у його житті стрибок; падаючи на голови ворогів, він випустив пазурі, і за опущеним заборолом розлігся скрик: загнуті кістяні леза ввіпнулись глибоко в оглядові прорізи шолома.
Чотирирукий, чотириногий вершник звалився з неба. За ним звалились інші, руйнуючи, вмираючи й убиваючи. Списи шарпонулися вгору, цілячи в простерті в стрибку тіла. Накотилась наступна хвиля звіруїнів, стелячись по землі, підсіла під вістря, і списоносці почали валитися з перерубаними ногами.
Лад списарів розсіявся: разом із ним утратилась їхня головна перевага. Важкий панцир не був невразливим у ближньому бою. Короткі мечі вартівників кресали іскри, стинаючись із клинками звіруїнів. Рухливі, як вода, вершники розбивали заборола, оглушували й збивали з ніг, ухиляючись з-під смертоносних для них ударів.
У Розвіяра стугоніла кров у вухах. Знаючи наперед кожен рух Лукса, він атакував під прикриттям звіруїна і відходив в оборону, майже лягаючи в сідлі, прикриваючи Лукса ззаду. Промайнуло і зникло в битві обличчя Гінця-Під-Вечір, затремтіла земля під тілами повалених ворогів.
Панцерників струснуло. З криком про те, що прокляття знято, звіруїни кинулись розвивати миттєвий успіх – але в цю мить ворожий маг отямився.
Хмари, що їх зібрала Яска, застигли, вітер обм’якнув. Повітряний лад відновився, і крилами, разом розвернувшись у високості, ринули вниз. Життя Розвіяра, Лукса й усіх, хто бився з ними, лишалось на один залп.
Застогнав вітер. У багатьох потемніло в очах: маса повітря, закрутившись стовпом, підхопила крилам і розметала їх разом зі стрілами. Яска стояла, здійнявши руки, і смерч вряди-годи їв сніжинки в неї з долонь.
Люди на полі повалились, як дерев’яні плашки. Звіруїни встояли, широко розставивши лапи, притулившись черевом до землі. Раптом від купи розсіяних крилам відділилась одна, точнісінько така, як інші, й майнула просто до Яски.
Розвіяр ударив Лукса п’ятами. Вирвавшись із бойовища, вони кинулися слідом за криламою; птах знижувався. На спині в нього, між двох вершників, сидів чоловік у чорному балахоні, без шапки, з розпущеним жовтим волоссям.
Прориваючись крізь загусле повітря, Розвіяр, здається, розмазався в просторі, лишивши частину себе за спиною. Крилама повільно повернула, обходячи одиноку Ясчину фігурку. Водночас вилетіли дві стріли – і блискавка, пущена Ясці в лоб.
Розвіяр закричав. Його крик злився з Луксовим зойком. Яска продовжувала стояти, витягнувши перед собою долоні. Блискавка загрузла між її пальцями, наче моток пряжі, стріли пролетіли мимо; крилама накинула ще коло, знизилась. Перстень мага палав червоним, і Яска раптом без видимих причин упала на коліна.
Знову вистрілили наїзники й знову схибили. Птах розвернувся, майже задіваючи крилом підошву пагорба, в цю мить Лукс стрибнув.
Його кігті встромились у крило. Птах, закричавши, рвонувся, але не зміг піднятись. Лукс не випускав здобич, бовтаючись на скривавленому крилі, не даючи криламі злетіти. Розвіяр, дивом утримавшись на його спині, бачив, як повертається маг: червонясте обличчя, ніс із широкими порами, жовте волосся з сивими пасмами, золота серга у великому брунатному вусі. Як маг роздратовано махає долонею, ніби струшуючи надокучливу комаху…
Навіть найвеличніший, наймогутніший чародій – передусім людина. За віру у власну невразливість поплатився життям не однин чарівник. За мить до того, як Лукс, випустивши крило, полетів униз, – клинок Розвіяра дотягнувся до засмаглої жилавої шиї. Меч різонув мага по горлу, приснула кров, і великий чародійник, володар вітрів, випав із сідла. Перевернувшись у повітрі, незграбно махнувши руками, хряснув об землю поряд із простертою на камінні дівчиною…
З того дня в будь-якому клані Нагір’я, незалежно від того, на чиєму боці був цей клан у битві Після Прокляття, замість вітання заведено було казати: «Прокляття знято».
Яска народжувала під доглядом старої повитухи з Нагір’я, бабки Гінця-Під-Вечір. Гінець загинув у битві Після Прокляття. Його брат, Далекий Світоч, був поранений, але лишився жити. У ті дні забагато вмерло чотириногих і вершників: ніхто не лишився пішим на зеленій рівнині.
Яска мовчала, народжуючи. Мовчала й стара нагірка – дотримуючись складеної обітниці. Минуло багато годин, перш ніж почувся, нарешті, писк немовляти; стара вийшла до Розвіяра. Він зомлів, побачивши її лице.
– Що сталось?!
– Поглянь на дитину, володарю, – тихо сказала стара.
Він уперше чув її голос.
Повитуха вийшла – і повернулася з малесеньким, щойно обмитим немовлям, що пискотіло. Дитина кричала, мутно дивлячись безглуздими блакитними очима, перебирала кулачками й лапами з дрібненькими кігтями. Її мокрий хвіст був не тонший за шворку.
– Що ти на це скажеш, володарю?
Розвіяр узяв дитину на руки. Він намагався осмислити – і не міг; немовля було таке тендітне, що Розвіяру страшно було тримати його. Малюк не вмів ховати кігті в подушечки лап, але кігті, м’які, не ранили, а тільки лоскотали шкіру.
– Прокляття знято, – сказав Розвіяр, долаючи хрипоту. – Ось що я скажу.
Очі в старої загорілись. Обличчя зробилося світлим і молодим:
– Це перший нагір, народжений по лихоліттю. Він буде щасливий і принесе щастя всім. І тобі, великий володарю, хай подовжаться твої дні.
І вона низько поклонилась.
Частина третя
Розділ перший
Жінка й хлопчик прийшли з далекого гірського села. Одягнені просто, але добротно, з заплічними сумками, повними дорожніх припасів, вони спинились на заїжджому дворі «Під замком». Назва майже не брехала – з вікон верхнього поверху замок було видно, як на долоні.
У хлопчика розбігались очі. Він виріс в печері, де змалечку пас печірок, не знав голоду, але ніколи не бачив ні юрби, ні розкошів; тут був величезний базар, широчезна дорога з вічним плином караванів, і людей стільки, що крутиться в голові. Хлопчик, роззявивши рота, дивився на горбатих рогачів у запряжках, на важко навантажених мушляків, на крамарів у гарному яскравому вбранні, на вартівників біля замкової брами – велетнів у чорному, з величезними мечами, з арбалетами за спиною. Хлопчик налякано чіплявся за руку матері, а вона часто озиралась на замок: дивилась розгублено і здивовано, ніби не вірячи своїм очам.