Він мучився багато днів, потім не втримався й приніс скриньку в жертву, і Мідний король прийняв її. Нетерплячка ослабла, але ненадовго.
До дня чергової перемоги Яска подарувала Розвіяру срібний медальйон на ланцюжку. Це було диво ювелірного мистецтва, неможливе без допомоги магії: медальйон був завжди теплий. Усередині були портрети Лукса, Яски та Дарунка, які вміли всміхатись у відповідь на Розвіярову усмішку.
Він носив його не знімаючи майже півроку. Минали дні й місяці від останньої жертви. Хотілося внутрішніх перемін – як хочеться дихати, щодня все сильніше; якось увечері, залишившись сам, він зняв із шиї теплий медальйон і назавжди віддав Мідному королю. Він знав, що уникнути цього не можна; він знав також, що Мідний король розцінить цю жертву як дрібний даток.
Він призначив нагороду за історію, казку, розповідь чи навіть чутку, що в ній було б згадано Мідного короля, але що приносили йому балакуни, досі виявлялось або дурницями, або підробкою. Вивідачі, яких він послав у гавань Мірте під виглядом торгівців рибою, побували на острівці з маяком, але старий, який багато років гасив і запалював полум’я, був на той час мертвий. Його роботу робив молодий пришелепуватий городянин, який, звісно ж, ніколи й не чув про Мідного короля.
Розвіяр управлявся зі зброєю без спочивку, годинами. Його супротивники змінювалися, знесилившись, а іноді й діставши легку рану, а він не томився – точніше, переливав утому в зброю проти Мідного короля. Він мордував себе крижаними ваннами й пробіжками босоніж по горах. Полегшення було недовгим: жага принести жертву знов опановувала його, нібито сам Король приходив до нього, вимагаючи свого.
Розвіяр знав єдину річ у світі, здатну надовго – а можливо, й назавжди – угамувати Короля. Він поставив собі мету й ішов до неї найкоротшим шляхом. Він збирався завоювати цю річ щоб то не було: ціною зусиль, ризику, чужих життів. Завоювати й принести в жертву. І тоді знову проясніє світ, обмежений розум просвітліє, Розвіяр заново побачить прожилки листя й зблиски на воді, прорве шкаралупу зашкарублості й обмеженості, в якій мучиться свідомість, ніби дорослий птах у яйці. Він стане більшим… І буде, нарешті, спокійний.
У його покоях звучала музика. Старий і підліток, учитель й учень, грали на двох інструментах, виточених з величезних морських мушель. У перламутр були вбудовані металеві пластинки, напнуті струни, звук кожного нагадував людський голос – тонкий, майже дитячий, або м’який, закрадливий, або густий, урочистий. Музики подолали довгий шлях, перш ніж потрапити до замку: вони були вихідцями з Німого Народу, Розвіяр не розумів їхню мову й навіть не завжди міг розчути. Зате вмів писати мовою Німих: давним-давно, в юності, йому траплялось переписувати їхні книги. На стіні східної темниці колись було видряпано слово «пам’ять» – хтось із Німих був рабом у замку, а потім згинув невідомо куди. Скоріше за все, загинув.
Розвіяр кивнув, вітаючи музик. За білою ширмою його чекала тепла вода, чисті рушники, пахощі, олійка, прозорий басейн для купання; служниця пустила по воді плавучі білі квіти.
Її звали Сонна. Вона була однією з тих дівчат, що годинами стояли на дорозі, чекаючи, щоб хоч здаля, хоч на мить побачити володаря. Хазяйновитий Шлоп помітив її в натовпі, милу і свіжу, і взяв на роботу – за одну тільки кашу, з випробним терміном. І Сонна витримала випробний термін; Розвіяра зворушувала її цілковита, самозречена відданість.
– Сьогодні білі? Чому?
– Сьогодні день Білого Сонця, володарю. – Вона всміхалася, щаслива, що він, нарешті, прийшов. – У нашему селищі.
– Що ж, у вас сонце щодня міняє колір?
– Не щодня. Але ростолисти квітнуть щодня по-новому. Ми фарбуємо сукні їхнім пилком.
Вона походила з дивного, дуже нечисленного народу, що жив на острові неподалік від порту Фер. На острові не обробляли землю й не пасли худобу: мешканці торгували ростолистом, дивовижною рослиною, з якої вмілий садівник міг виростити і дерево, і чагарник, і трав’янистий килим, і навіть цілий будинок.
За ширмою вели розмову два голоси – тонкий, надривний і глибокий, спокійний. Музик Німого Народу було так мало, що не всім удавалось почути їхню гру хоч раз у житті. Розвіяр приплющив очі; Сонна стягнула з нього чоботи й піднесла келех зі грайливим, прозорим напоєм із терпким запахом; це був відомий «арамер», що його виготовляли в Мірте й цінили на вагу розплавленого золота. Розвіяр, невибагливий до страв і напоїв, приохотився до напою Золотих і не мислив без нього своєї вечірньої трапези.
Сонна прийняла в нього з рук спорожнілий келех. У кутку кімнати накрито було стіл, язички полум’я торкалися залізних піддонів, під кришками з тонкущого скла тушкувалися страви з м’яса, риби, пряжених сирів і заморських овочів.
– Дай мені папір.
Він написав на аркуші мовою Німого Народу: «Сьогодні я хочу не думати. Зіграйте мені сонце в гілках». Сонна віднесла записку; музика стихла, запала тиша, потім тонкий голос зазвучав знову. Розвіяру привиділись швидкі крила в промінні глянцевого світла й зеленої тіні; Сонна взялась обережно його роздягати, потім принесла рушник, повний пари, витерла йому обличчя, груди, живіт; він глибоко зітхнув і вліз у гарячу діжку, занурився з головою, відчуваючи, як звично ниють шрами на зап’ястях…
У музику закрався фальш – на мить. Помилився молодший музикант; він ніколи раніше не дозволяв собі помилятись. Щось сталось.
Розвіяр випірнув. Музика стихла.
– Володар відпочиває! – прошепотіла комусь Сонна, незрозумілим чином примудряючись виразити в двох майже беззвучних словах обурення, потрясіння і небажання вірити власним очам.
– Прокляття знято, Луксе, – гучно сказав Розвіяр.
Відсунувши ширму плечем, увійшов звіруїн. Від нього пахло димом, світла борода стояла сторчма:
– Вибач. Мало часу.
Розвіяр нашорошився:
– Що сталось?
Лукс покосився на Сонну.
– Ступай, – м’яко сказав Розвіяр дівчині. – Дай знати музикам, що вони вільні до завтра.
Лукс дочекався, поки стихнуть кроки й щільно зачиняться двері:
– У замку взяли шпигуна.
Розвіяр помовчав. За один тільки останній рік у замку взяли півдесятка шпигунів, а скількох упустили – не злічити. Люди приходили зусюди, наймались на роботи, починали вивідувати й вивіряти, – сільським мешканцям і прибульцям з далеких місць усе було нове, звісно, у них розпалювалася цікавість…
Лукс опустив голову:
– У нього була ручна змійка. З наказу вкусила його й здохла.
Розвіяр насупився. Попередні шпигуни не поспішали вмирати, торгувалися за своє життя й не вирізнялись винахідливістю.
– Яска каже – він не піддається магії. Гленір зумів затримати діяння отрути. Тільки затримати. Помре за годину, можливо, раніше.
– То хто він?!
– Золотий, – виговорив Лукс. – Справжній Золотий з Мірте.
Людина лежала на дерев’яних носилках – у кімнаті варти, перед самим каміном. Горіло багато свічок. Яска сиділа за столом, перебираючи, своїм звичаєм, черепки в круглій чаші. Поряд стояв, опустивши голову, Гленір, замковий лікар. Камін лишався порожнім і холодним; Розвіяр поїжився, загорнувшись у плащ до самого носа. Після занурення в гарячу воду повітря в замку здавалось особливо зимним і вогким.
Він підійшов і схилився над тілом. Витягнутий череп, зовсім голий – напевно, людина натирала його шапинкою «безбородого гриба». Обличчя з грубими рисами поцятковане було шкірною хворобою – тільки придивившись уважно, Розвіяр зрозумів, що це хитре маскування, стійка фарба, що вміло ховає ознаки раси; недивно, що ні ремісники нижніх ярусів, ні вартівники на середніх не впізнали Золотого. У цих краях уродженець Мірте – рідкість.
Бронзово-смаглявий, вилицюватий, він дрібно тремтів, лежачи на своїх носилках. Його морозило. Лоб і щоки вкриті були плівкою холодного поту. Навколо шиї в’ялим намистом обвивалась дохла змія.