– Глен?
– Дуже сильна отрута, володарю. У нього не більше години.
– Яско?
Жінка знизала плечима. Вартівники, що наповнювали кімнату, намагались триматися подалі й від носилок, і від мага.
Розвіяр кивнув лікарю:
– Глене, спасибі. Іди.
Гленір уклонився і вийшов. Він був справді вправний, колишній раб, колишній шпигун, що таки вивчився улюбленої справи.
– Я прошу тебе теж піти, – м’яко сказав Розвіяр, звертаючись до Яски. – Не треба, щоб ти це бачила.
Яска підняла підборіддя:
– Коли тобі треба було, я катувала людей. Тепер – мої нерви занадто делікатні?
Розвіяр перевів погляд на Лукса.
– Ходімо, – звіруїн поклав руку на Ясчине плече. Та скинула його долоню одним недбалим рухом. Піднялась і вийшла, не озираючись. Розвіяр очима наказав Луксу йти за нею й повернувся до вмирущого. Той був цілком притомний, його великі, золотисто-карі очі віддзеркалювали вогники свічок.
– Тобі доведеться вмирати в товаристві гекса, – сказав Розвіяр Золотому.
Той здригнувся. Ковтнув. Розімкнув губи:
– Мені не хотілось би.
– Відповіси на декілька питань, і я піду.
– Відповім. – Умирущий спробував усміхнутись. – Мені нема чого від тебе приховувати. Не в твоїй владі поштовий нетопир, ти не владний над кораблями в морі, над течіями, над вітрами…
– Ось цей нетопир?
Розвіяр підніс до обличчя Золотого тушку поштовика з діркою від стріли, з розпечатаним листом, прив’язаним до лапи. Зіниці вмирущого розширились: це був удар, і удар жорстокий.
Розвіяр кивнув:
– Ти дарма помираєш, шпигуне. У Мірте не дістануть твого доносу.
Золотий силувано розсміявся:
– Виродокгекса, тебе рано чи пізно розмажуть, буде сама тільки кривава юшка від тебе разом з усіма твоїми планами… разом з чаклункою… Золоті зроду не підвладні магії. Тому твоя жінка нічого не змогла зі мною зробити, хоч і намагалась.
– Але ти живий досі.
– Я живий по своїй волі.
– Так хотів мене побачити?
Рот умирущого перекосився:
– Не бачити б тебе ніколи, виродку.
– Навіщо тоді кликав мене?
– Щоб сказати. Золоті – найдавніша раса… Нам перед смертю відкривається майбутнє. Я бачив…
Він часто задихав, вигнувшись на носилках, упираючись у дерево потилицею й п’ятами.
– Що ти бачив? – тихо спитав Розвіяр.
– …твою смерть. Вони… твої… всі стануть умирати перед твоїми очима, послизатись у крові на палубах твоїх кораблів… А ти стогнатимеш і скригатимеш зубами, дивлячись, як твоя надія йде на дно… Але ти не помреш. Море замулиться й очиститься, і Мірте піднесеться над ним – вічно. Слухай… У моїм видиві ти сидів на острівці, під маяком, голий, і вмирав роки, десятиліття, точений… черв’яком ізсередини… божевіллям. Корчився, й вив, і гриз свої пальці… дуже довго. Довше, ніж звичайно живуть люди.
У Розвіяра мороз пробіг поза шкірою. Він побачив острів Маяка й місто на обрії. Він почув ревіння полум’я над головою.
– Я знаю, що Золоті дуже добрі, – сказав він, помовчавши. – У своєму місті вони не вбивають навіть щурів.
Умирущий осміхнувся:
– Гекса гірші за щурів.
– Так, я знаю.
Розвіяр усівся на підлогу поряд з носилками, ніби зламаний раптовою утомою. Було холодно; далеко, в чистому басейні, плавали білі квіти.
– Розпаліть вогонь, – велів він, піднявши голос. За хвилину в каміні застрибали перші вогники полум’я. Освітилася чорна, укрита сажею цегла. Повіяло теплом; Розвіяр глибоко зітхнув. Умирущий дивився на нього знизу вгору, не зводячи очей.
– Ти дістав відповідь на своє питання, гекса?
– Так, але тільки на одне.
– Тобі мало?
– Так. Скажи мені ще раз, і я піду.
– Що… що ти хочеш знати, гекса?
– Хто такий Мідний король?
У Золотого застигла на губах осмішка.
– А-а-а, – прошепотів він. – Так… от що тягнеться за тобою… от що точить тебе зсередини. Згадай Гейла…
– Кого?
– Ти не знаєш… дикун. Гейл грав на набережних Мірте. Він грав, як море, як вітер, хмари… – Очі вмирущого затуманились. – Він грав музику, яка примушувала плакати й сміятись усіх, хто чув її. Я чув…
Він замовк. Розвіяр дожидався.
– Він приносив жертви Мідному королю, – іншим, сухим і важким голосом сказав Золотий. – Усі, хто приносить такі жертви… міняються зсередини, ростуть, стаючи величезними.
– Їх таких багато? Нас?
– Мало. Я знав тільки Гейла. Він був видатним музикою. А ти досягнув могутності, гекса.
– Що потім?
– Не стає чим жертвувати, – прошепотів Золотий. – Тоді вони спадають з глузду, і в божевіллі до них приходить Мідний король. І вони помирають, жадаючи самі себе пожерти. Гейл з’їв свої руки до ліктів…
– Це неправда, – вирвалось у Розвіяра.
– Правда. – В очах умирущого світилася тепер утіха. – Я задоволений, гекса, що перед смертю побачив твій страх. А тепер піди. Я бажаю померти гідно.
Він піднявся нагору, до себе, де остигла вже вода в діжці. Білі квіти так само плавали по поверхні басейну, і Сонна сиділа на краєчку, по-дитячи підібравши коліна до живота. Побачивши Розвіяра, вона схопилася, розквітла, але враз зіщулилась: він не відповів на її усмішку.
– Іди, Сонно. І хай віднесуть стіл.
Вона вислизнула геть, не піднімаючи очей з мозаїчної підлоги. Двоє безшумних слуг винесли стіл разом із нескуштованими стравами. Розвіяр скинув рушник з ручки крісла й усівся, зімкнувши долоні на животі.
Він більше не міг стримувати уяви. Перед ним поставали хвилі, що набігають на прибережне каміння, і силует піднесеного міста на видноколі. Він відчував запах пригорілої олії, бачив у світанковому небі кружляння іскор, схожих на птахів. Мідний королю, Мідний королю…
Навіщо, навіщо проклятий старий навчив його проклятого ритуалу? Ким він був, божевільний Маяк, до того як став божевільним?!
Менш ніж за годину в двері тихенько постукали: викритий шпигун, Золотий, що обманом проліз у замок, помер.
Хлопчик плакав, сховавшись за купою покрученого металу. Поряд працювала кузня, і в гуркоті ніхто не чув схлипів. Він був уже великий – доросліший за багатьох із тих, хто служив за кухарчуків на кухні, йому не годилося лити сльози з туги по дому.
Він просто не міг утриматись.
Серед юрби людей, серед метушні, гамору, безлічі нових обов’язків він розгубився. Не розумів порад, нерівно різав овочі, забував шкаралупу на горіхах і не раз уже був битий, але плакав не через це.
У завулку за кузнею громадились поламані гармати, блоки, обладунки, покорчені конструкції незрозумілого призначення. Сюди не можна було ходити, але хлопчик усе-таки пробирався: у напівмороку, у гуркоті кузні його ніхто б не знайшов. Якби він умер тут, згорнувшись калачиком на голій підлозі, на його труп наштовхнулися б випадково – за багато місяців. На цю думку сльози лилися ще рясніше.
Гуркіт першого молота припинився. Майже одразу замовкнув другий. Про щось перемовлялись ковалі. Хлопчик не розбирав їхніх слів. Він сидів, забравши коліна до живота, розчинившись у своєму горі, наче пучка солі в окропі.
– Гей! Ти чого?
Хлопчик схопився.
Спершу побачив смагляве обличчя під копицею скуйовдженого світлого волосся. Незнайомець виглядав з-за купи брухту, він був помітно молодший за кухарчука і головою нижчий. Потім він вийшов весь; кухарчук роззявив рота й поточився.
– Ти що, ніколи не бачив нагорів? – привітно спитав незнайомець.
У далекому гірському селі, де виріс хлопчик, про нагорів, тобто звіруїнів, розповідали казки.
– Бачив, – прошепотів він тоді, щоб остаточно не втратити гідності.
– Що з тобою? – знову спитав чотириногий малюк. – Хтось образив?
– Ні. – Хлопчик насухо витер сльози. – Просто пилюка. Тут запилено. Очі сльозяться.
– Ти теж полюбляєш сюди ходити?
– Теж? – Хлопчик розгубився.
– Я люблю перебирати тут залізяччя, – зізнався чотириногий. – Тут можна знайти справжній меч. Який був у битві, розумієш? Мої клинки занадто… з ними добре тренуватися, але вони прості.