– Твої клинки?
– Так… А ще тут є такі штуки, які взагалі незрозуміло навіщо. Ось ці зубчасті колеса, наприклад, якщо їх правильно дібрати – вони крутяться. Можна зробити механічного вояка, щоб у нього руки й ноги підіймались. Ти теж?
– Ні, тобто так. Я…
У цю хвилину знову загрюкотіли молоти, і розмовляти стало неможливо. Маленький нагір схопив хлопчика за рукав білої кухарської куртки й потягнув за собою. Хлопчик боявся, що їх помітять, але чотириногому щастило і він чудово знав замок: по вузеньких східцях, про які хлопчик уявлення не мав, вони вибрались на наступний ярус і залізли в нішу, де дзюрчало джерело.
Тепер маленький нагір роздивлявся нового знайомого – дуже пильно і з цікавістю:
– Як тебе звати?
– Іміль.
– У замку живеш?
– На кухні працюю, – зізнався хлопчик. – А ти…
Його раптом осяяло:
– Ти Дарунок?
– Дарунок-Після-Лих, – повагом виправив його звіруїн.
Іміль поточився:
– Твоя мати… чаклунка?!
І вмить він злякався власних слів. Але звіруїн не розсердився – він спохмурнів.
– Моя мама чарівниця, – сказав він, помовчавши. – А мій батько – великий воїн Нагір’я, Місячний-До-Речі. А його вершник, – голос хлопчиська затремтів з гордощів, – сам Розвіяр.
– Володар?! – пошепки перепитав кухарчук.
Нагір поважно кивнув.
– Він мій батько, – прошепотів хлопчик.
Слова зірвалися з губ раніше, ніж він устигнув їх стримати. Зелені очі звіруїна розширились, він відступив, готовий спалахнути:
– Брешеш!
Іміль мовчав, розуміючи, що бовкнув зайвого. Чотириногий Дарунок засопів, заново розглядаючи його бліде витягнуте лице, облямоване чорним прямим волоссям.
– Чесно? – Голос звіруїна впав. – А… хто твоя мати?
– Її звати Джаль. Вона служила в палаці – давно.
– Скільки ж тобі років?
– Одинадцять.
– Ого, – протягнув Дарунок із заздрістю.
Він витріщався так відверто, з такою жадібною цікавістю, що Іміль одвернувся. На очі знову мало не навернулись сльози.
– Я піду, – сказав він, проштовхуючи через горло клубок. – За мною… кинуться.
Він морив себе четверту годину без перерви. Дзвякали нагрудники, прогинаючись під ударами, лізла вата з роздертих захисних костюмів. Молоді вартівники вимучувалися раніше, ніж він розпалювався.
– Назад!
Його противник сидів на землі. Щойно Розвіяр збив його ударом у коліно, і тепер у хлопцевих очах стояв справжній жах: ніби він помилився під час бою. Ніби його зараз доб’ють.
– Уставай. – Розвіяр простягнув руку.
Хлопець піднявся, бурмочучи перепрошення. Розвіяр сперся на мечі; світ повільно обертався навколо осі, тихо дзвенів, наче мушля Німого Народу. По краях обсягу зору його заливало червоним.
– Розвіяре!
Він повернувся. Дарунок нервово переступав лапами на краю каменястого майданчика; його щоки горіли, хвіст нервово здригався.
Розвіяр усміхнувся. Маленький звіруїн примудрявся бути граційним, витончено-хижим, у найзвичайніших справах і рухах: він міг граційно ревіти, розмазуючи сльози, або хижо їсти кашу; тепер, чимось схвильований, хлопчисько був би схожий на статуетку з текучої бронзи. Ніздрі в нього дрижали, як у Яски, але малюк не був магом – він просто принюхувався до справжніх чоловічих запахів заліза і поту.
Розвіяр кивнув слузі, той підбіг із глечиком для вмивання. Дарунок нетерпляче підступив ближче. Розвіяр плюснув на нього водою. Звіруїн відскочив і фиркнув.
– Мама повернулась?
– Ні.
– Ходімо. – Відкинувши рушник, Розвіяр попрямував униз, під гору, до бокових воріт варти.
Дарунок ступав по гострих пружках скелі, перелітав з каменя на камінь, ніби прогулюючись по паркету. Жоден людський хлопчисько не міг би рухатися з такою грацією; дочекавшись, поки слуги відстануть, маленький звіруїн покинув кружляти й пішов поруч. Його голова досягала Розвіярового ліктя.
– Я зустрів твого сина в замку.
– Якого?
– Його звати Іміль. Він працює на кухні.
– А, – сказав Розвіяр. – І що?
Дарунок уповільнив ходу:
– Ти кохаєш маму?
Розвіяр подивився здивовано:
– Звісно.
– І батько її кохає?
– Авжеж.
– А…
Якийсь час Дарунок ішов мовчки, дивлячись під лапи, добираючи слова.
– Знаєш, маму всі бояться.
– І люблять.
– Це тебе бояться й люблять. А її просто бояться.
– І зовсім не так. Я боюсь її – і люблю.
– Ти?
Хлопчисько всміхнувся, але враз знову посерйознішав.
– Твій син, він… на тебе схожий.
– Я знаю.
– А я схожий на батька, – пробурмотів Дарунок.
Розвіяр спинився. Поклав долоню на маківку звіруїна, примусив подивитися собі в очі:
– Що сталося, Даре?
– Нічого… Розвіяре, я не твій син, а ти мене любиш! А він твій – і ти його… тобі байдуже. Чому?
Розвіяр задумався.
– По-перше, ти син чесного й славетного…
– Знаю! Звісно, знаю… Зате він – син володаря! Син володаря плаче в кутку за коморою…
– Він плакав?
– А що ж йому, сміятись?! – Дарунок тремтів від носа до хвоста.
– Його хтось образив?
– Ні. Не знаю. Але він кухарчук на кухні, і…
– Коли мені було стільки років, скільки йому оце, я був рабом, малий. І мій батько давно був мертвий. Але я не плакав.
Вони майже спустились до замку, коли по дорозі, що веде від дальньої копані, щодуху пролетів звіруїн із вершником на спині. Вершницею; Яска сиділа, вмостившись боком у сідлі, ухопившись за широкі плечі Лукса. Бризнули врізнобіч роззяви – жінка-маг із камінного замку мала недобру славу й сама її підтримувала. Лукс довгим стрибком пірнув у ворота й зникнув з очей. Розвіяр придав ходи.
– Коли в тебе заняття, Даре?
– Зараз. – Хлопчисько мав задумливий і навіть розгублений вигляд.
– Не треба спізнюватись. Іди.
Розставшись із хлопчиком, Розвіяр пройшов наскрізь один із середніх ярусів, затримавшись на хвилину, щоб напитись води з водограю в непримітній ніші. У чаші фонтана плавав маленький кораблик, зроблений з горіхової шкаралупи й квіткової пелюстки. Розвіяр торкнувся води рукою, кораблик захитався на дрібній хвилі. «Його звати Іміль». Тим краще, тепер він знає ім’я свого старшого сина… Як він обожнював Джаль, як божеволів і ладен був ризикувати життям, та що там – ладен був привласнити її і вмерти.
Він пригадав її жовту сукню й старанну усмішку. Шу-у-зна-скільки років минуло відтоді… Не так уже й багато, якщо міряти людськими життями… І от вона так далеко, що згадувати нецікаво. Чужа, мов намальована на полотні дешевими фарбами. Її просто нема.
Він залишив кораблик мокнути у фонтані й спустився вниз, щоб зустріти Яску та Лукса. Вони піднімались головними сходами, причому Яска спиралась на руку звіруїна, немов у неї не вистачало сил іти. Або не вистачало сил випустити його лікоть.
Вони побачили його одночасно.
– Я зробила, – сказала Яска замість привітання, її голос звучав ще нижче, ніж звичайно. – Я дещо зуміла, Розвіяре.
– Тобі треба відпочити, – скоро промовив Лукс. – Розвіяре, їй треба поїсти й відпочити, вона товклась там цілу добу, у цьому смердючому диму…
– Ходімо, – сказав Розвіяр. – Пообідаємо, і ти все розповіси.
Копань була прикрита згори залізним куполом. З багатьох труб шугав дим. Усередині, в червоному розпеченому мареві, никали люди у важкому багатошаровому одязі: кочегарили, перекладали яйця, поралися з механізмами.
Копань була глибока й звужувалася донизу. На стінах її, ярус за ярусом, гніздились вогнянки: старі, юні, здатні й нездатні нестись. Тут були личинки, дуже небезпечні, замкнені в клітки з загартованої й примовленої сталі. Яйця купами лежали в ґратчастих лотоках. Над усім цим височіла залізна стріла, схожа на колодязний журавель, зі сталевою колискою на ланцюгу.
– Приготувались! – прокричала Яска владним, майже чоловічим голосом. – Пішов!
Здригнулася стріла. Дзвякнув, натягаючись, ланцюг. Розвіяр мимоволі вхопився за край колиски. Працівники, що керували «журавлем», кректіли з напруги.