Хьопкер був антифашистом, другом нової дружини Поля. В 1942 році Поль, до цього вдівець, повторно одружився. Хьопкер був провідним масоном у Великій королівській йоркській ложі, а до 1934 року обіймав посаду віце-президента Прусського державного відділу статистики. Протягом 1942–1945 років він неодноразово контактував із Полем. Розмова Поля з Хьопкером, що відбулася в грудні 1942 року, являла першу спробу Поля дати повний опис СС і його функцій помітному антинацистському діячеві. Хьопкер відзначав, що поведінка Поля на цій зустрічі вирізнялася спокоєм і непохитним оптимізмом.
У всіх наступних випадках Хьопкер відзначав, що між Полем і його товаришами по службі зі СС панувала дружня й радісна атмосфера. Навесні 1944 року, під час візиту до Поля, Хьопкер зіткнувся з в'язнями концтабору, які брали участь у спеціальних місцевих роботах за межами території табору. Хьопкер відзначив, що в'язні працювали в неквапливій манері й у невимушеній атмосфері, без будь-якого тиску з боку охоронців.
Хьопкер знав, що Поля не надто хвилювало жидівське питання. Він також знав, що Інспектор анітрохи не заперечував, коли жидівка Анн-Марі Жак (Annemarie Jaques), близька подруга дружини Поля, приходила до них у гості. На початку 1945 року, після кількох місяців близьких і частих контактів з Полем, Хьопкер був повністю переконаний, що головний адміністратор системи німецьких концентраційних таборів був гуманним, сумлінним і відданим слугою своєї справи. Хьопкер був неймовірно здивований, почувши 1945 року про звинувачення союзників проти Поля і його товаришів по службі. Хьопкер зробив висновок, що Інспектор або був повним шизофреником, або нічого не знав про ексцеси, щодо яких його звинувачували.
Дружина Поля відзначала, що її чоловік, незважаючи на негаразди, зберігав незворушний спокій аж до свого візиту в концентраційний табір Берґен-Бельзен у березні 1945 року. Він застав цей табір, що завжди був взірцем чистоти й порядку, в стані хаосу. У таборі лютувала епідемія тифу, яка раптово спалахнула. Ситуація була просто-таки жахливою, і Полеві вкрай мало вдалося зробити за тих безвихідних умов, які тоді спричинила війна. Візит Поля в Берґен-Бельзен припав приблизно на той час, коли, як вважають, померла Ганна Франк. У висліді Поль повернувся до дружини зломленою людиною. Колишня холоднокровність до нього так і не повернулася.
Альфред Зайдль (Alfred Seidl), який відіграв значну роль на Нюрнберзьких процесах, і чий талант адвоката високо цінувався обвинувачами-союзниками, захищав Поля на його процесі. До захисту Поля Зайдль приступив із пристрастю Золя, який намагався виправдати Дрейфуса. Це природно, враховуючи той факт, що Зайдль протягом довгих років був особисто знайомий з Полем. Він був повністю впевнений у невинності Поля за звинуваченням про заплановану участь у бодай якихось акціях геноциду, спрямованих проти жидівського народу. Вирок союзників, що засудив Поля, не змусив Зайдля змінити своє переконання ні на йоту. Він усвідомлював, що обвинувачам-союзникам не вдалося пред'явити жодного вагомого доказу провини Поля.
Загальновідомою є роль Мюнхенського кардинала Фаульхабера в знятті з керівництва концтабору в Дахау звинувачення щодо геноциду проти жидівського народу. Комуністичне видання мемуарів Хьосса вірно вказує, що в 1933 і 1934 роках умови дисципліни в Дахау були суворіші, ніж у Заксенґаузені чи Флоссенбурзі. Це здебільшого залежало від місцевого персоналу, який згодом замінили. Сотні письмових показань свідчать, що під час війни умови в Дахау були спокійні й у цілому гуманні. Приміром, польський підпільник Ян Пєчовяк (Jan Piechowiak) перебував у Дахау з 22 травня 1940 до 29 квітня 1945 р., тобто майже всю війну. 21 березня 1946 р. він дав показання, згідно з якими під час його перебування в Дахау з в'язнями добре поводилися, додавши, що есесівський персонал у таборі був «добре дисциплінований».
Берта Шірочін (Berta Schirotschin), котра працювала в їдальні в Дахау впродовж усієї війни, дала показання, згідно з якими ті, хто працювали, щоранку о 10 годині отримували другий сніданок — і це аж до початку 1945 року й незважаючи на зростання злиднів в Німеччині. Неможливо навіть й уявити, щоб німецькі військовополонені в таборах союзників користувалися подібними привілеями — як під час, так і після війни.
Особовий склад різних німецьких таборів залишався напрочуд ввічливим і терпимим до в'язнів, незважаючи на неймовірно низьку якість їхньої праці. Типову ситуацію описав 13 серпня 1947 р. Ріхард Ґьобель (Richard Goebel) — службовець порт ландцементної корпорації. Ґьобель мав контакти з в'язнями Освенціма й спостерігав за іхнею працю протягом усіх 1943 і 1944 років. Він навів приклад робіт в одній каменоломні, де працювали 300 вільних німецьких робітників і 900 в'язнів Освенціма. Усю важку роботу робили вільні німці. В'язнів жодного разу не змушували працювати понад звичайні вісім годин на добу. Ґьобель відзначив, що раніше він керував таким же проектом з 350 вільними робітниками, проте з новою змішаною групою, що складалася з 1200 осіб, йому так і не вдалося отримати більш високу швидкість виробництва. Інакше кажучи, робота 900 в'язнів була рівносильна роботі 50 вільних німецьких робітників. Ґьобель жодного разу не бачив, щоб з в'язнями Освенціма погано поводилися. Крім цього, ті в'язні, які добре працювали, отримували щедрі премії у вигляді додаткових харчів і тютюну.
Низький рівень продуктивності праці в'язнів, підтверджений сотнями письмових свідчень з Освенціма й інших концтаборів, зовсім не спричиняв автоматичного суворого поводження чи репресій, як багато хто міг би подумати. Керівний персонал таборів змирився з цією обставиною, як з чимось саме собою зрозумілим. Низькі й повільні темпи праці були особливо характерні для Дахау, однак старий комуністичний проводир Ернст Руфф (Ernst Ruff) 18 квітня 1947 дав письмове показання, у якому заявив, що поводження з в'язнями в таборі, так само як і умови роботи, залишалися гуманними.
Сумне здивування есесівців, яке вони висловлювали при звинуваченнях, спрямованих проти їхньої організації, відображене в письмовому свідченні генерал-майора СС Хайнца Фанслау (Heinz Fanslau). Протягом останніх років війни Фанслау відвідав більшість німецьких концтаборів. Крім військових обов'язків на фронті, він приділяв пильну увагу умовам утримання в концтаборах. Союзники обрали його головною мішенню голослівних тверджень про змову щодо винищення жидівського народу. Стверджувалося, що Фанслау зі своїми численними контактами мав бути повністю інформований. Коли поповзли перші чутки, що Фанслау постане перед судом і буде засуджений, зібрали сотні письмових показань від жидів та свідків Ієгови — колишніх ув'язнених таборів, які він відвідував. 6 травня 1947 року, прочитавши всі матеріали звинувачення проти персоналу концтаборів на додатковому Нюрнберзькому процесі № 4, Фанслау з розпачем викликнув: «Цього не може бути, адже тоді я би теж хоч що́сь про це знав».
Колишнього начальника табору в Бухенвальді Германа Пістера (Hermann Pister) катували, щоб він підписав на Нюрнберзькому процесі заяву про те, що в'язнів концтаборів, які відмовлялися працювати, розстрілювали. Однак обвинувачі-союзники зіткнулися зі стійкою завзятістю й витримкою Ґерхарда Маурера (Gerhard Maurer), який керував усіма табірними роботами в Бухенвальді. Маурер так і не зламався й 11 липня 1947 р. у гігантському письмовому показанні на Нюрнберзькому процесі він ретельно розібрав справжній стан справ. Він довів, що вигаданий наказ про розстріл ув'язнених, які відмовлялися працювати, суперечив тому, що практикувалося насправді, і що подібний наказ попросту ніколи не видавався.
Лейтенант-полковник СС Курт Шмідт-Клевенов (Kurt Schmidt-Klevenow), який був юристом у відділі економіки й управління системою концтаборів, 8 серпня 1947 р. з великою переконливістю доводив, що Поль завжди був сумлінним і відповідальним службовцем. Не дивно, що ні його показання, ні письмові свідоцтва, наведені вище, так і не оприлюднили. Адже вони зображають зовсім іншу картину, ніж ту, яку обвинувачення в Нюрнберзі хотіло всучити світовій громадськості. Залишається тільки сподіватися, що одного дня опублікують нюрнберзькі документи, ретельно й сумлінно відібрані об'єктивними видавцями. Проте всі нинішні опубліковані видання нюрнберзьких документів просто курйозні своєю однобічністю.