Свен Хедін в книзі «В Берліні без призначення» (Буенос-Айрес, 1949) пише, що в період з 1933 р. по 1942 р. він мав часті контакти з Гітлером. Гітлер знав, що цей видатний шведський вчений-дослідник (котрий частково був жидом) був проти переслідування жидів в будь-якій формі. Книга Хедіна «Німеччина і світовий порядок» (Лондон, 1937) була заборонена в Німеччині, хоча автор, в силу своєї дружби з Гітлером і Ґьорінґом, сподівався в майбутньому отримати основний дохід від продажу книги поза Німеччиною для наукових цілей. Хедін допускає, що до 1933 року німці мали законну образу на їх невелику жидівську меншину. Жиди, незважаючи на те, що вони становили лише 0,8 % від населення, складали 23,07 відсотка всіх юристів в Німеччині і отримували велику частку доходу з німецької торгівлі та промисловості. Тим не менш, він вважав, що Німеччина «обійшла б стороною» жидівське питання, якби не поразка 1918 року і подальші злигодні Німеччини. Легко зрозуміти, чому прийняття Хедіном теорії «цапа-відбувайла» для пояснення націонал-соціалістської антижидівської політики не сподобалося націонал-соціалістам.
У «Берліні без призначення» Хедін висловлює побоювання з приводу того, що люди і події епохи Гітлера будуть зображуватися виключно в перспективі і інтересах більш пізнього періоду протягом дуже багатьох років. Факти підтвердили це передбачення. У тому, що стосується націонал-соціалізму, ставлення Заходу залишилося таким самим, як і ставлення СРСР. Незважаючи на холодну війну і гострі розбіжності з різних питань, у тому, що стосується подій в Німеччині до 1945 року, панує повна одностайність. Так само як і у ворожості по відношенню до націонал-соціалізму.
Згідно Хедіну, Гітлер не хотів воювати з Заходом. Війна, нав'язана Гітлеру Заходом, закінчилася грандіозною перемогою для комунізму і нищівною політичною і моральною поразкою для всіх інших. Тому Захід після 1945 року почав вести жахаюче масштабну пропаганду для того, щоб люди були переконані, ніби німецький націонал-соціалізм був нескінченно гірше російського комунізму, навіть після того, як совєти виграли війну.
Існували справедливі побоювання, що політика Заходу, що проводилася ним до 1945 року, без подібної тези виглядатиме абсурдною. Тому спробували організувати опір Заходу комунізму, як «найменшому з двох зол». Однак роль СРСР у поразці націонал-соціалізму була вирішальною, і люди на Заході задавалися питанням, як цей сильний і стривожений опір «комунізму, меншому з двох зол» міг в даний час бути законним і виправданим. Захід міг би пред'явити набагато більш значний і переконливий моральний опір комунізму, якби він визнав помилки минулого щодо війни і дипломатії що їй передувала.
Книга Хедіна поділяє враження найближчого австрійського друга Гітлера Августа Кубіцека (August Kubizek). У книзі «The Young Hitler I Knew» («Гітлер якого я знав молодим», Boston, 1955, pp. 291ff.) Той пише, що до 1940 року Гітлер втомився від війни і хотів або піти у відставку, або зосередитися на завершенні деяких внутрішніх проектів з реконструкції. Як на Хедіна, так і на Кубіцека він явно не справляв враження диявола в людській подобі, котрий вважав, ніби він повинен почати по-справжньому велику програму із ліквідації світового жидівства. Хедін описує Гітлера як «сильну і гармонійну особистість».
Хедін відзначає, що в 1940 році Гітлер був занадто оптимістичним щодо Сталіна і марно сподівався, що радянський диктатор залишить свої амбітні плани щодо світової революції і займатиметься національними справами Росії. Згодом, у листі Хедіну від 30 жовтня 1942 р., Гітлер намагається вийти з відчайдушній ситуації і знаходить нову мету в знищенні комунізму. Він нагадує Хедіну, що в 1939 році він сподівався на компромісну угоду з Польщею. Приймаючи тезу Хедіна з книги «Amerika in Kampf der Kontinente» («Америка в битві континентів», Leipzig, 1942) про те, що Рузвельт був головною рушійною силою у розв'язанні війни 1939 року, Гітлер додає, що, можливо, американський президент, врешті-решт, зробив світові ласку, змусивши Німеччину мати справу з комуністичною загрозою до того, як стало занадто пізно («В Берліні без призначення», pp. 281ff.).
Вальтер Шелленберг (Walter Schellenberg) у своїх мемуарах («The Schellenberg Memoirs», London, 1956, pp. 394ff.) розкриває той факт, що в 1943 році Гітлер практично відразу ж дізнався про те, що Рузвельт і Черчілль домовились у Тегерані про передачу більшої частини Східної Німеччини контрольованій комуністами Польщі в разі перемоги союзників. Таємний агент Мойціш (Moyzisch) добув повний запис Тегеранської конференції з британських дипломатичних джерел в Туреччині. Гітлер впевнився більш ніж коли-небудь, що комунізм в кінцевому рахунку завоює світ, якщо Німеччина буде переможена. Шелленберг свідчить, що майбутнє німецького народу залишалося головним болем Гітлера до самого кінця, і підсумкове розчарування Гітлера було неймовірно величезним.
Ахім Бесген (Achim Besgen) в книзі «Der Stille Befehl» («Невідданий наказ», Munich, 1960, pp. 229ff.) без будь-яких доказів заявляє що в квітні 1945 року Гітлер, знаходячись у відчаї, в останню хвилину віддав наказ на знищення жидів, щоб було чим супроводжувати драконівські заходи, які він намагався накласти на німецький народ. Це є самою пізньою датою, пропонованою будь-яким автором щодо навмисної спроби німців ліквідувати жидів.
Бесген і Шелленберг збігаються у своїй позитивній оцінці Фелікса Керстена (Felix Kersten), геніального німецького фізика з Балтії, який відвідував Гіммлера. Шелленберг визнає і цінує стримуючий вплив Керстена на Гіммлера. Бесген називає Керстена великим гуманістом, котрий переконав Гіммлера не наполягати на відправленні фінських жидів на примусові роботи до Німеччини. І дійсно, Гіммлер також відмовився від своїх ранніх спроб переконати Болгарію відправити робітників-жидів до Німеччини. Кілька данських жидів було насильно відправлено до Німеччини, однак більша їх частина перебралася в Швецію, щоб уникнути німецьких заходів.
Тиск на країни, що були союзниками або партнерами Німеччини, завжди мав одну й ту ж саму підставу: німецький Райх заявляв — після того, як війна увійшла до вкрай критичної стадії, — що жидівське населення у всій окупованій Німеччиною Європі було ворожою силою. США і Канада почали інтернувати як японських іноземців, так і громадян японського походження в табори для інтернованих ще до того, як це стало політикою Німеччини у відношенні багатьох німецьких та інших європейських жидів. Не було ані найменшого доказу нелояльності людей японського походження, не кажучи вже про саботаж і шпигунство.
Проте у німців була більш-менш переконлива підстава для інтернування жидів. Згадували раннє оголошення війни Німеччині, зроблене Хаймом Вейцманом від імені всесвітнього жидівства (Вейцман на той час був головним сіоністським лідером). Нижченаведений текст цієї заяви, опублікований спочатку в лондонській «Таймс» («Times») 5 вересня 1939 р., з'явився в лондонській «Джюіш хронікл» («Jewish Chronicle») 8 вересня 1939 р.:
«Хочу у самий зрозумілий спосіб підтвердити ту заяву, яку я і мої колеги робили впродовж останніх місяців і, особливо, останнього тижня, а саме, що жиди „підтримують Великобританію і боротимуться на боці демократій“. Ми бажаємо якомога швидше втілити в життя подібні заяви. Ми хочемо здійснити це таким чином, який повністю збігається з діями Британії, і тому готові віддати нас — як в великих, так і в малих питаннях — під координуюче керівництво уряду його величності. Жидівське Агентство готове ужити негайних заходів із використання жидівських людських ресурсів, технічних можливостей, засобів тощо.»
Вейцман фактично оголосив всіх жидів з німецької сфери впливу підданими ворожої сили, готовими бути агентами у війні з Німеччиною. Він наочно дозволив своєму прагненню знищити Гітлера і німецький райх узяти гору над турботою про жидів із поля діяльності Гітлера.
Фелікс Керстен в своїх мемуарах («Memoirs, 1940–1945», London, 1956, pp. 119ff.) приєднується до тих, хто на основі німецької політики інтернування, висуває звинувачення щодо існування в Німеччині умисної програми знищення жидів. Однак він не намагається залучити сюди Гітлера. Він також наполегливо заявляє, що Генріх Гіммлер не був прихильником винищення жидів, а стояв за їх еміграцію на інший континент. Однак автор уявної політики знищення повинен був існувати. І фантастична спроба Керстена надати відповідь на це питання руйнує правдоподібність його розповіді.