МЧХ також особливо похвалив табір Віттель, що знаходився в окупованій німцями Франції. У цьому таборі утримувалися тисячі польських жидів, і єдиною причиною для особливого ставлення до них було те, що вони отримали візи від представників американського консульства. Німецька влада у всьому поводилася з ними як з повноправними американськими громадянами.
Червоний Хрест зробив кілька обережних зауважень щодо ситуації з угорськими жидами, багато з яких були депортовані німцями до Польщі в 1944 році після окупації Німеччиною Угорщини. Наприклад, Червоний Хрест вважав, що «гарячі» демонстрації угорських жидів проти німецької окупації були нерозсудливими.
Міжнародний Червоний Хрест висловив особливу подяку м'якому режиму Іона Антонеску по відношенню до жидів в Румунії, де до моменту радянської окупації вони змогли надати спеціальну гуманітарну допомогу 183 тисячам румунських жидів. Це надало румунським жидам можливість користуватися набагато кращими умовами, ніж ті, які мали середні румуни в останні місяці війни. Допомога припинилася одночасно з радянською окупацією, і МЧХ гірко нарікав на те, що їм так і не вдалося «послати в Росію нічого і нікуди» («Доповідь», Т. 2, стор. 62).
Варто відзначити, що Червоний Хрест аж до радянської окупації отримував з Освенціма велику кількість пошти. До того часу багато інтернованих були евакуйовані німцями на захід. Спроби Червоного Хреста розширити допомогу на в'язнів, що залишилися в Освенцімі під радянською окупацією, були марними. Однак представники Червоного Хреста змогли — принаймні, до певної міри — простежити евакуацію Освенціма через Богемію і Моравію. Також було можливим продовжувати відправлення посилок з харчами колишнім ув'язненим Освенціма в такі місця, як Бухенвальд і Оранієнбург.
Червоний Хрест висловлював глибоке невдоволення тим, що жорстка союзницька блокада Європи перешкоджала великим операціям їх товариства з надання допомоги жидівським цивільним особам, інтернованим до таборів. Більша частина продовольства для гуманітарної допомоги закуповувалася в Румунії, Угорщині та Словаччині. В інтересах інтернованих жидів було й те, що 15 березня 1944 р. Червоний Хрест висловив протест проти «варварських прийомів ведення повітряної війни союзниками» («Інтер арма Карітас», стор. 78). У порівнянні з цим, період з 1899 р. по 1907 р., коли були прийняті Гаазькі конвенції, може вважатися самим справжнім золотим століттям.
У висновку щодо цих ґрунтовних і всеосяжних доповідей МЧХ варто відзначити, що ніхто з представників Міжнародного Червоного Хреста не знайшов ані в таборах, ані в якомусь іншому місці в окупованій Віссю Європі жодного підтвердження, що Німеччиною проводилася навмисна політика знищення жидів. МЧХ підкреслював, що в останні місяці війни в Німеччині мав місце загальний хаос і більшість лікарів-жидів з таборів в той час використовувалися на Східному фронті, де вони боролися з тифом. Ці лікарі знаходилися далеко від таборів, коли в 1945 році там спалахнули страхітливі епідемії тифу («Доповідь», Т. 1, стор. 204 і далі).
Всю війну Червоний Хрест працював у тісному співробітництві з представниками Ватикану і — так само як і Ватикан — після війни відмовився брати участь у безвідповідальних звинуваченнях в геноциді, що стали головною темою дня.
Крім роботи Міжнародного Червоного Хреста, пов'язаної з концтаборами, велику цінність і значимість мають подані ним статистичні дані про людські втрати серед цивільного населення під час Другої світової війни:
— втрати серед німецького цивільного населення в результаті бомбардувань і насильницької репатріації — 2.050.000;
— втрати серед осіб німецької національності з інших країн під час їх вигнання — 1.000.000;
жертви переслідувань з політичних, расових чи релігійних підстав, що померлі у в'язницях і концентраційних таборах між 1939 р. і 1945 р. (без урахування СРСР) — 300.000;
— втрати серед цивільного населення країн східної Європи, без урахування Радянського Союзу — 8.100.000;
— втрати серед цивільного населення Радянського Союзу — 6.700.000.
Ці цифри являють страхітливу оцінку в 17.850.000 осіб, померлих не від переслідувань, в той час як всього лише 300.000 чоловік з усіх переслідуваних категорій — багато з яких не були жидами — померли з різних причин в концентраційних таборах під час війни. Ця цифра в 300.000 чоловік перебуває в разючому контрасті з цифрою в 5.012.000 осіб, що висунута Жидівським спільним комітетом з розподілу і відображає число жидів, нібито померлих під час війни — в основному, в результаті знищення, начебто проведеного націонал-соціалістами.
Дипломатичний радник Еберхард фон Тадден (Eberhard von Thadden) є одним з тих німців, хто після війни сильно збентежився. Міністерство закордонних справ Німеччини доручило йому подвійні зобов'язання в справі жидівського питання; він працював як з Міжнародним Червоним Хрестом, так і з Адольфом Ейхманом. У квітні 1943 р. він обговорював з Ейхманом чутки, що курсували за кордоном, про те, що німецька влада безцеремонно знищує жидів. Ейхман заявив, що сама ідея про знищення є абсурдною. Німеччині була потрібна будь-яка доступна робоча сила в боротьбі за існування.
Тадден поставив запитання про доцільність політики інтернування. Ейхман погодився, що доступні транспортні засоби потрібні для постачання фронтів війни та самої країни, однак він доводив, що справді необхідно було сконцентрувати жидів з окупованих східних територій у німецьких таборах для того, щоб забезпечити ефективність жидівської робочої сили, а також щоб запобігти безладдю і підривній діяльності в завойованих країнах. Будь-яка з завойованих країн могла за відносно короткий проміжок часу стати прифронтовою зоною.
Ейхман наполягав аби жидівські сімейні табори, розташовані на Сході в районі Терезієнштада, були набагато більш прийнятні для жидів, ніж роздільне проживання, яке спричиняло розділення сімей. Ейхман зізнався Таддену, що в 1944 році в Словаччині мав місце випадок, коли під час транспортування з Угорщини до Польщі убили одного жида, але він наполягав на тому, що ця подія є рідкісним винятком. Він знову нагадав Таддену, що жиди перебували в таборах виключно для того, щоб Німеччина могла використовувати їх виробничі можливості і запобігти шпигунській діяльності. Він зазначив, що в перші роки війни Німеччина не вдавалася до цих крайніх заходів, і вдалася тільки коли стало очевидно, що її існування перебуває під загрозою. Ейхман також нагадав Таддену, що жиди-іноземці, яким дозволили виїхати з Європи прямо з таборів, не звинувачували Німеччину в тих жорстокостях, про які ходили безвідповідальні чутки за кордоном. Словом, Тадден — який особисто багаторазово відвідав різні концтабори — був твердо переконаний, що Ейхман мав рацію і що закордонні чутки про геноцид, що нібито здійснювався, були брехливими.
11 червня 1946 р., вислухавши в своїй тюремній камері повний матеріал пропаганди Нюрнберзького процесу, Еберхард фон Тадден зробив єдиний коментар, що, якщо Ейхман збрехав, то він, поза всяким сумнівом, є «вкрай майстерним» брехуном.
Світова спільнота ще недостатньо обговорила питання про те, хто збрехав і чому. Тим не менш, є встановленим фактом, що на кожне брехливе письмове свідчення або заяву про табори смерті чи газові камери припадає щонайменше двадцять показань, які заперечують існування подібних таборів і газових камер. Проте на підтримку міфу про геноцид надали розголосу тільки ті свідчення, які подають однобічну картину.
22. Висновок
Неминучим висновком про поводження під час війни німців з європейськими жидами є те, що ми зіткнулися з свідомим наклепом і фальсифікацією, зі змовою безпрецедентного масштабу. Інтернування європейських жидів, так само як і інтернування японців у США і Канаді, проводилося з міркувань безпеки. Раніше було зазначено, що інтернування жидів німцями було не таким всеосяжним, як те, що відбулося стосовно японців в Америці. За всю війну німці інтернували в концентраційні табори не більше 2 мільйонів жидів, і малоймовірно, що це число перевищує 1,5 мільйони. У автора немає ні найменшого наміру обговорювати тут, чи подібне інтернування було необхідним або бажаним в будь-якому з цих випадків. Наше дослідження в цій книзі було зосереджено виключно на вкрай жахливому та необгрунтованому звинуваченні в тому, що інтернування використовувалося німцями як ширма, за якою вони успішно знищили не менше шести мільйонів європейських жидів. Жодного разу не було наведено аніякого переконливого доказу того, що з боку Німеччини проводилася такого роду кампанія з безладної бійні. У той же час, всі достовірні докази зі все більш зростаючим обсягом і впливом продовжують наводити на думку про те, що вся ця легенда про геноцид є добре обдуманою і безсоромною вигадкою.