Продовжувало стверджуватися, що близько половини з шести мільйонів знищених жидів було знищено саме в Освенцімі, але навіть жидівський статистик Джеральд Райтлінґер визнає, що в період від січня 1940 р. до лютого 1945 р. в Освенцімі було зареєстровано всього лише 363 000 ув'язнених, причому не всі з них були жидами. Прихильники легенди про геноцид стверджують, що багато в Освенцімі не реєструвалися, проте вони не наводять на підтримку цього ніяких доказів. Але навіть якщо допустити, що кількість незареєстрованих в'язнів була такою ж, як і зареєстрованих, то це складе в сумі менше 750 тисяч. Що ж, повинно було б дуже важко винищити близько 3 мільйонів осіб, маючи в наявності всього лише 750 000. Незважаючи на це, багато категоричних, але непоінформованих письменників часто стверджували, що нібито в Освенцімі знищено від 4 до 5 мільйонів жидів. До того, багатьох з відправлених до Освенціму жидів перемістили в інші місця — особливо під кінець війни, у зв'язку з наступом радянських військ.
Тут варто ще раз привести логічні виклади і дані про населення для розвінчання міфу про знищення. Доставка в Освенцім 3 мільйонів жидів і значної кількості не-жидів мала накласти нестерпне навантаження на німецьку транспортну систему, яка перебувала на межі своїх можливостей через забезпечення широкого східного військового фронту — особливо після того, як війна стала йти не на користь Німеччини. Немає ані найменшої імовірності того, що німці стали б ризикувати своїм військовим становищем до такої міри, що відправили б до Освенціму 3 мільйони осіб і стали б їх там охороняти. Отже, як дані про населення, так і логічні міркування показують неспроможність легенди про шість мільйонів жидів, знищених у всіх таборах, які знаходилися під німецьким контролем — так само як і про три мільйони, знищених в Освенцімі.
Надалі, на додачу до всього цього будуть викладені факти, які показують, що не існує жодних доказів того, що німці приймали програму з масового знищення жидів під час війни або що хоч один націонал-соціалістський лідер давав будь-коли наказ так зробити. Численні жидівські критики Гітлера (особливо Джеральд Райтлінґер) заявляли, що на початку війни нацистські лідери нібито визначилися з «остаточним розв'язанням» жидівської проблеми і що це розв'язання нібито означало знищення всіх захоплених жидів. Для такого звинувачення немає жодних підстав. Так, Гітлер, Гіммлер та Ґеббельс дійсно визначилися з «остаточним розв'язанням» жидівської проблеми (настільки, наскільки вони могли його контролювати), проте це розв'язання полягало в заохоченні чи в примусі жидів покинути всі землі, контрольовані націонал-соціалістами, і оселитися в якомусь іншому місці. Саме еміграція, а не винищення, було розв'язанням, яке запропонували всі ці нацистські лідери. Навіть нюрнберзька інквізиція не змогла істотно вплутати Ґьорінґа в жидівське питання, більше того, не існує жодних сумнівів, що він брав участь у програмі, яка заохочує жидів покинути всі території, які Німеччина контролювала чи могла контролювати.
7. Деякі жидівські мемуари й спогади про перебування в концтаборах під час Другої світової війни
Можна тільки уявити, що відчуває сьогодні будь-який насторожений і патріотичний німець, читаючи книгу Юджіна Хаймлера (Eugene Heimler) «Night of the Mist» («Туманна ніч», Нью-Йорк, 1960). Це широко розрекламована книга, що безмірно розхвалюється й складається з так званих мемуарів періоду з 1944 по 1945 рр. Героєм там є емоційний молодий поет-жид з Угорщини, який, прокинувшись 19 березня 1944 року, заявляє, що нацисти окупували його країну внаслідок спроби регента Хорті укласти військове перемир'я з Радянським Союзом.
Прихід нацистів сприймається кожним жидом як ордер на вбивство. Нашого героя переконують сховатися в будинку для божевільних під виглядом пацієнта. Через деякий час він крадькома одружиться зі своєю улюбленою Євою. На них і інших жидів провадиться облава, і 4 липня 1944 р. їх відправляють у концентраційний табір в Освенцімі в машині для перевезення худоби. Німецький офіцер обіцяє, що з ними будуть дуже добре поводитися, однак під час поїздки охорона СС нібито вбиває одного із бранців. Наш герой стверджує, що після прибуття він був двічі побитий у звірячий спосіб. Пробувши короткий час у таборі, Хаймлер довідується, що його дружина вмерла від дизентерії. Упродовж кількох тижнів він завів жагучий роман з циганською дівчиною Карою, але одного нещасливого дня вона не приходить на побачення в їхній табірний притулок, і він робить висновок, що її вбили.
Перебування Хаймлера в Освенцімі триває зовсім недовго, і в серпні 1944 року він опиняється в Бухенвальді. Він працює на фабриці, а пізніше — на табірній кухні, де СС призначає його керівником групи працюючих там не-жидів. Літній німець-в'язень, соціал-демократ, починає волати, що він не працюватиме разом з жидом, та наш герой швидко заспокоює його, пригрозивши побити. Пізніше звуки канонади вказують на наближення американських військ, але есесівці змушують групу в'язнів піти разом з ними в Богемію. Там, наприкінці війни, їх звільняють, і Хаймлер повертається до Угорщини. Йому вдається вижити, але він відчуває відразу від уявної спроби Гітлера знищити кожного жида в окупованій Європі — і це притому, що він жодного разу не бачив, як когось умертвили газом.
Прімо Леві (Primo Levi) у книзі «If This is a Man» («І це — людина?», Нью-Йорк, 1959) викладає нібито пережитий ним досвід в якості молодого й слабкого італійського жида, що потрапив у нацистські лещата. Спочатку Муссоліні засновує свою Італійську Соціалістичну Республіку, а потім нашого героя, що бродив сільською місцевістю в пошуках наживи, 13 грудня 1943 р. ловить фашистська міліція. Це ставить хрест на його кар'єрі добровольця в італійській комуністичній партизанській армії, яка намагалася скинути Муссоліні. У січні 1944 року його поселяють в італійський табір в Фоссолі, що недалеко від Модени.
В Фоссолі з інспекцією приїжджає німецька влада, яка висловлює невдоволення недостатньо здоровими умовами утримання ув'язнених. 22 лютого 1944 р. зробили оголошення про те, що невелика група з 650 жидів буде відправлена в Німеччину. Леві потрапляє в Освенцім і влаштовується на роботу на фабриці синтетичної гуми Буна. Умови просто жахливі, а одноманітні недільні концерти й футбольні матчі його зовсім не утішають. Він одержує табірний номер у вигляді татуювання на руці, що означає, що він став усього лише ще однією нікчемністю. Постійно ходять чутки, що більшість жидів знайдуть свій кінець у газових камерах.
Після весни 1944 року угорська стає другою мовою на його табірній території після ідишу, оскільки нацисти схопили велику кількість угорських жидів. До табору надходять дуже гарні новини для в'язнів. Вони дізнаються про висадження союзників в Нормандії й про замах на Гітлера в 1944 році. Літаки союзників бомблять із повітря Освенцім; ставлення охорони до них[ув’язнених] і умови в таборі стають усе гірше й гірше. Нарешті, росіяни підходять до Освенціму. 18 січня 1945 р. табір евакуюється, але багатьох хворих в'язнів залишають на місці. Леві — один з таких в'язнів, і 27 січня 1945 р. він звільняється російськими військами. Це дуже радісний момент для нашого героя, і він вітає його з великим завзяттям.
Леві й Хаймлер сходяться в тому, що головною метою нацистів було знищити якнайбільше жидів. Ще один колишній в'язень Освенціма, Міклош Ньїзлі (Miklos Nyiszli), у книзі «Auschwitz: a Doctor's Eye-Witness Account» («Освенцім — звіт доктора-очевидця», Нью-Йорк, 1960) стверджує, що там існували всі необхідні умови для знищення жидів з усієї Європи. Ці люди вважають, що вони в сорочці народилися, уникнувши контакту з газовими камерами й крематорієм, про яких ходило так багато дивовижних історій.
Німецький читач може задатися питанням: а що думали угорський регент Хорті й італійський прем'єр Муссоліні про таку свавільну манеру, в якій Гітлер нібито наказував своїм вірним есесівцям розпоряджатися долею угорських і італійських підданих? Ніколас Хорті у своїх «Мемуарах» («Memoirs», N.Y., 1957, pp. 174ff.) скаржиться, що жидівська меншина в Угорщині перед Другою світовою війною одержувала не менше 25 відсотків від внутрішнього доходу й що для угорців жидівське питання було дуже серйозним. Він також стверджує, що в 1939 році Гітлер благоволив до мирного співжиття з Польщею й що війна Німеччині була нав'язана. Проте, Хорті робив усе можливе для того, щоб захистити угорських жидів від німецького втручання, доти, поки він керував своєю країною. Те ж саме було слушне й для Муссоліні, який став більш залежним від Гітлера після того, як Отто Скорцені звільнив італійського лідера з в'язниці після його початкового скинення в липні 1943 року.