Побачив Пан, що всі тішаться його грою, та й надумав змагатись із самим Аполлоном. Почули про це лісові мешканці й мерщій позбігалися всі на гору Тмол, стрімку, майже неприступну людині, а бог тієї гори, старий Тмол, став за суддю.
Ще старіший, ніж його гора, Тмол сів на своє місце і розсунув дерева, аби зручніше було слухати. Його сиву голову прикрашав тільки вінок із дубового листя, на запалі скроні гарно звисали жолуді, мов коштовна прикраса.
— Починай! — звернувся старий Тмол до Пана.
Той виступив наперед і приклав до вуст свою улюблену сірінгу. Які небесні звуки полинули з неї! То ніжні й ласкаві, то веселі, бадьорі, то сумні й тужливі. Всі зачаровано слухали, а Мідас, що теж, звичайно, був тут, не міг навіть звести дух, аж поки Пан скінчив грати.
Тоді старий Тмол повернув голову до Аполлона, і всі дерева навкруг повернули до нього свої верховіття. Спокійно вийшов насередину Аполлон, на ясних кучерях — вінок із вічнозеленого лавра, з могутніх рамен звисає до землі пурпуровий хітон, у руках виблискує кіфара.
Впевнено ударив Аполлон по золотих струнах, заспівав і наче всіх приворожив. Таких величних, божественних звуків ще ніхто тут не чув.
Суддя Тмол визнав Аполлона переможцем, і всі радісними вигуками схвалили той присуд. Тільки один цар Мідас насмілився заперечити— йому більше була до вподоби проста, безхитрісна Панова гра.
Страшенно розгнівався Аполлон, схопив Мідаса за вуха і витяг їх угору. Фрігійський володар мерщій утік додому, та що мав він тепер робити з тими довгими, наче ослячими, вухами? Довелося їх старанно ховати під фрігійською шапкою, щоб часом ніхто не побачив і не став глузувати з царя.
Знав про ті вуха тільки один прислужник, що підрізав цареві чуба й бороду, та Мідас пригрозив скарати його на смерть, як прохопиться комусь хоч словом. І прислужник мовчав. А що був він чоловік балакучий, то царська таємниця стала його страшенно мучити. Вона аж на язику йому крутилася, та прислужник добре пам’ятав Мідасову обіцянку.
І все ж він не витримав, якось побіг до річки, викопав на березі ямку і, впевнившись, що поблизу нікого немає, прошепотів туди:
— У царя Мідаса ослячі вуха! У царя Мідаса ослячі вуха!
А тоді засипав старанно ямку і подався додому.
Збігло небагато часу, і на березі, на тому самому місці, виріс очерет. Від найменшого вітру він шелестів, і всі перехожі виразно чули слова: «У царя Мідаса ослячі вуха! У царя Мідаса ослячі вуха!»
Так усі дізналися про таємницю невдахи-царя.
ФАЕТОН
Якось поміж двома юнаками зайшла суперечка. Засперечалися Епаф, син аргов’янки Іо, та Фаетон, син океаніди Клімени.
— Чого ти зазнаєшся? — глузливо мовив Епаф. — Геліос, що сяє на небі, зовсім не батько тобі. То твоя мати вигадала тобі на втіху.
Спаленів з образи Фаетон, але стримався від гострого слова і мовчки стерпів образу.
Та вдома пожалівся матері, якої кривди зазнав.
— А найгірше, — додав юнак, — що доказів у мене немає ніяких. Тож коли ти любиш мене, поклянись, що я божественного роду. Молю, заклинаю тебе своїм життям і щастям рідних сестер Геліад.
Фаетон ласкаво обійняв матір, і Клімена розчулилась, та й прикро їй було за скривдженого сина. Звела вона білі руки до ясного сонця і мовила:
— Сяйвом його незгасним клянусь, любий сину, Геліос — батько тобі. Якщо це неправда, то хай я більше ніколи його не побачу і цей день хай стане мені останнім. Ти можеш піти до батька і спитати його сам. Іди просто на схід, край землі починається його царство, а палац його здалеку видний.
Зрадів Фаетон і відразу подався в путь. Проминув він володіння ефіопів та індів і вийшов нарешті до краю землі. Ще здаля юнак побачив нагорі величезний палац, що наче палахкотів від золота, червоної міді і самоцвітів.
Крутою стежкою піднявся Фаетон до палацу, але, зайшовши до тронної зали, став віддалік — надто все тут очі сліпило. А на троні в пурпурі й золоті сидів осяйний Геліос. Обабіч нього стояли Дні, Місяці, Роки і Століття, а на рівних відстанях трималися Години. Тут-таки була юна, вся в квітках, Весна, далі — Літо у вінку із золотого колосся, оповита виноградною лозою з важкими гронами Осінь і крижана Зима із сивими косами.
Всевидющий Геліос відразу помітив юнака, що здивовано розглядався довкола, і лагідно мовив:
— Фаетоне, любий сину, що привело тебе сюди, до мого осяйного палацу?
— О могутній батьку, якщо дозволиш так тебе називати, дай якийсь доказ, що я справді тобі рідний син.