Звичайно, на Олімпі все зразу стало відомо. Обурений Зевс послав швидкого Гермеса негайно забрати собаку, але Тантал почав відмагатись, мовляв, ніякого золотого пса в нього немає, навіть брехливо поклявся Гермесові.
Спохмурнів Зевс, аж увесь Олімп затягло чорними хмарами, але Тантал і не глянув угору. Страшна пиха заступила йому ясний світ. Зухвальцеві вже здавалося: він мудріший за богів, ті нічого не бачать, не знають. І, щоб переконати в цьому всіх, а насамперед — безсмертних, Тантал запросив їх до себе в палац на пишну учту. А пригощати олімпійців господар надумав жахливою, нечуваною стравою — печенею із свого юного сина Пелопа.
Та ніхто з богів не доторкнувся до тієї страви. Як завжди, ясно сяяли смолоскипи, від їхнього палахкотливого вогню скрізь яріло золото, срібло, та здавалося — чорна ніч запанувала в палаці. Ніхто з олімпійців не мовив жодного слова, всі мовчки підвелись і щезли з палацу, а з ними щезла зі столу і страшна печеня. На Зевсів знак її забрав із собою Гермес і цілющими травами оживив юнака, що став від того ще вродливіший і дужчий.
Згодом Пелоп запанував на всьому грецькому півострові, який на шану йому й досі зветься Пелопоннесом. Від Пелопа пішов великий рід: його син Атрей дав Греції двох славетних вождів — Агамемнона і Менелая, що очолили грецьке військо у Троянській війні.
Та поки що Пелоп був хлоп’ям, якого рідний батько, засліплений гордощами, надумав позбавити життя.
Такого злочину Зевс уже не простив Танталові. Він скинув його в підземне царство мертвих і прирік вічно мучитися з голоду, спраги і страху. Стоїть Тантал по горло в прозорій чистій воді, пече його неймовірна спрага, та тільки він нахиляється напитись, як вода в ту ж мить відступає і просочується в землю. Над головою в Тантала висять на розлогих гілках рожеві персики, гранати, рясніють соковиті яблука, груші, смокви, оливки, та марно голодний Тантал простягає до них руки — відразу рвучкий вітер геть відхиляє гілки. А вгорі, просто над Танталом, нависає велика кам’яна брила, вона от-от відірветься від скелі й розчавить його.
І немає кінця-краю Танталовим мукам.
НІОБА
Дочка зарозумілого Тантала, прекрасна, мов богиня, Ніоба, була чи не найщасливішою жінкою серед смертних. Вона по праву пишалася всім — гордою, неземною красою, незліченним багатством, славетним родом, що походив від найвищих богів. Пишалася Ніоба і своїм чоловіком Амфіоном, Зевсовим сином, що володарював у семибрамних Фівах.
Лагідний, тихий Амфіон понад усе любив музику. Божественні Музи подарували йому кіфару, і він грав на ній так, що навіть камінь не лишався байдужий.
У Фівах розповідали: коли ще зводили навколо міста мур, то каміння саме рухалося під звуки кіфари юного Амфіона, — таку чародійну силу мала його гра. А зрубані сосни самі ставали в один щільний ряд, і тоді з них збивали важкі міські брами. Сім таких брам, за числом струн своєї кіфари, спорудив Амфіон, тож Фіви і стали відтоді зватися семибрамними.
Та більше, ніж великими предками, ніж чоловіком, ніж владою, багатством і вродою, Ніоба пишалася своїми дітьми. Було їх чимало: семеро хлопців і семеро дівчат, різні віком, але всі розумні, гарні, меткі. Дивилася на них Ніоба і відчувала себе найщасливішою жінкою в світі.
Але недарма фіванська цариця була Танталовою дочкою. Така ж непокірна й горда, вона врешті надумала змагатися з безсмертними богами, а цього вони не дарують нікому.
Того яскравого сонячного дня семибрамні Фіви відзначали свято богині Лето, могутньої матері Аполлона й Артеміди. Міськими вулицями ходила дочка сліпого віщуна Тіресія — жриця Манто — і гучно скликала всіх фіванок на свято. Зачувши її, з будинків повиходили жінки, святково вбрані, заквітчані, у зелених вінках, і подалися до священного вівтаря складати жертву великій богині.
З царського палацу вийшла й Ніоба — у блискучих золототканих шатах, прекрасна, велична, достоту богиня. Згорда зоріли царицині очі, зневажлива посмішка кривила гарні вуста.
Дійшовши до вівтаря, Ніоба спинилась, і всі почули владний царицин голос:
— Навіщо, жінки, ви складаєте жертву тій, що народила лише двох дітей, та й то за один раз, близнюків? Згадайте: ніхто не схотів їх прийняти — ні небо, ні земля, ні вода. Тільки острів Делос змилосердився над Лето і дав їй із дітьми притулок. То яка ж це богиня? І що таке двійко дітей? Це в сім разів менше, ніж є їх у мене. А ніхто й гадки не має складати мені жертву чи курити фіміам, як богині, хоч родом я славніша за Лето. Вже всі смертні забули її батька-титана. А мої діди — сам Зевс Громовержець і титан Атлант, що тримає небесне склепіння. Мій батько Тантал — єдиний із смертних — завжди бажаний гість на Олімпі, та й сама я хіба не схожа на безсмертну богиню? Хто й коли бачив Лето? Що, мовчите? То навіщо схиляєтесь перед нею, навіщо несете їй квіти? Скиньте святкові вінки і вертайте додому.