У розпачі, ридма ридаючи, Фрікс припав до овна, а той незворушно летів далі й далі. Під ними розпросторилася безкрая гладінь Гостинного моря, що в наш час зветься Чорним. Довго летів над морем золотий овен, уже й Фріксові помліли руки триматися за вовну. Та ось удалині замріли суворі обриси Кавказьких гір із величними білими шапками снігу. Ось гори ближче і ближче, вже видно зелені ліси на схилах, видно швидку гірську річку. В цій далекій незнаній країні Колхіді овен нарешті спинився.
Владарював тоді в Колхіді Еет, син світлого бога Геліоса. Він радо зустрів Фрікса, прихистив його, а згодом, коли той став розумним і гарним юнаком, одружив із своєю дочкою Халкіопою. То була старша Еетова дочка, а менша звалася Медея…
Сам віщун і чаклун, Еет знав, що золоте руно принесе його краю щастя. Тож коли овен уже зовсім постарів, його закололи за велінням богів, а ті взяли овна на небо, і відтоді він блищить уночі яскравим сузір’ям. А шкуру із довгою золотою вовною Еет повісив на великому дубі в священному гаї, присвяченому богові війни Арею. Той гай звідусіль оточували скелі, а єдину дорогу до нього стеріг вогнедишний дракон, що ні вдень ні вночі не стуляв своїх всевидющих очей.
Відтоді як овен із Фріксом пристав до Колхіди, вона забагатіла і з кожним роком ставала ще багатша і дужча. Слава про це полинула далеко за межі Колхіди і досягла берегів сонячної Греції. Багато сміливців мріяло податись у Колхіду по золоте руно, щоб здобути його в чеснім бою або хитрощами, але подорож була надто далека і небезпечна.
Фрікс із Халкіопою мали чотирьох синів, та хлопці були ще зовсім малі, коли Фрікс раптом помер. Казали нишком люди, що його підступно вбито, а інші твердили, що Фрікс дуже нудьгував на чужині і все мріяв про свій Орхомен. А коли відчув, що забракло вже сил, що він помирає, то прикликав синів і заповів їм повернутися на батьківщину.
Ясон
У родючій Фессалії, на березі тихої морської затоки, стояло багате місто Іолк. Заснував його Кретей, брат орхоменського царя Афаманта. Вмираючи, Кретей передав владу своєму синові Есону, доброму, лагідному чоловікові. Але Есон царював недовго: його зведений брат, підступний Пелій, силою забрав владу собі до рук, і Есон став жити в Іолку як простий городянин.
Дружину він мав таку ж лагідну, тиху, жили вони добре, та, коли знайшовся в них хлопчик, в Есоновій домівці оселилася тривога. Есон із дружиною боялися, що жорстокий Пелій уб’є їхнього сина — єдиного прямого спадкоємця царської влади. Тож вони удали, ніби немовля відразу померло, навіть справили пишні поминки. Вірні служниці, вбрані в чорну жалобу, бігали по вулицях і, рвучи на собі коси, так голосили, що все місто швидко довідалося про сумну новину.
А вночі Есон виніс хлопчика з міста і подався до гори Пеліону, де оселилися кентаври.
То було дике плем’я напівлюдей-напівконей, що мали голову, груди і руки чоловіка, а тулуб коня. Дикі, жорстокі кентаври часто завдавали селянам великої шкоди, як раптом набігали з гори, знищуючи все на своєму шляху, наче лавина.
Та був поміж них один старий мудрий кентавр, Хірон на ім’я, якого поважали навіть боги і на знак шани зробили безсмертним. Мудрий Хірон часом брав до себе на виховання хлопчика з хорошого роду.
От Хіронові й приніс свого сина Есон, знаючи, що тут хлопець ростиме в безпеці, а Хірон виховає його мужнім, розумним і справедливим.
Таким і виріс Ясон. Щоранку він довго робив різні вправи, від яких тіло ставало міцним, витривалим, удень виконував усе, що загадував вимогливий Хірон, а ввечері слухав його розумні повчання про життя і про весь навколишній світ. Скромний, до всіх привітний юнак навіть гадки не мав, що він царського роду. Тільки коли виповнилося йому двадцять літ, мудрий Хірон розповів, як і чому він тут опинився. Здивовано слухав Ясон, і очі в нього дедалі дужче палали.
— Я мушу йти до батька в Іолк — рішуче вигукнув нарешті Ясон. — Мушу повернути йому владу, що несправедливо забрав собі Пелій.
Сумно було старому кентаврові відпускати до людей юнака, якого він полюбив, наче власного сина, і недарма ж він сам розповів йому правду. І наступного ранку Ясон подався до Іолка.
Дорога з гори була неважка, і Ясон швидко йшов, весело наспівуючи. Вже сонце підбилось високо, коли путь йому перетяла гірська річка, розбухла від недавніх дощів. Шукаючи броду, юнак помітив стару жебрачку, що сиділа на камені край води й жалібно дивилася на нього.
— Перенеси мене, хлопче, на той берег, — попросила стара. — Скільки люду пройшло, та ніхто не зглянувся на мене. Невже і ти не допоможеш мені й підеш собі далі?