— Діти мої! Я не можу розкрити все ваше майбутнє, бо знову впаде на мене гнів безсмертних. Тільки скажу, що попереду на вас чигає ще багато страшних небезпек. І найперша — то Сімплегади, дві величезні плавучі скелі у найвужчому місці протоки, що веде до безбережного моря. Ті скелі раз у раз стикаються одна з одною і не дають кораблям пройти поміж ними. А вам треба пройти, бо немає іншого виходу до Гостинного моря. То ось що я вам пораджу: візьміть із собою дикого голуба і спершу пустіть його. Як голуб устигне пролетіти поміж Сімплегадами, то й ви сміливо рушайте, тільки так швидко, як голуб. А як він не пролетить, то вертайте назад або чекайте слушного часу.
— А коли нам пощастить і ми пройдемо Сімплегади, то куди далі плисти? — спитав Ясон.
— Як вийдете у велике море, то стережіться: воно неспокійне, бурхливе, недарма згодом люди назвуть його Чорним. Пливіть попід правим берегом, та не підходьте близько, бо той берег мілкий, кам’янистий. Увесь час беріться на північ і схід, ви ж, мабуть, знаєтесь на яскравих нічних зорях, що здавна світять усім мореплавцям.
— А де ж та Колхіда? Де нам пристати до берега? — спитав розважливий Тіфій.
— Колхіда далеко, — мовив Фіней і, поглянувши на Тіфія, тяжко зітхнув. А тоді відповів чомусь не керманичу, а Неонові: — Приставати будете там, де бурхливий Фасіс впадає у море. Вище на його берегах стоїть палац царя Еета, а в священнім гаю на велетні-дубі висить золоте руно. І вдень і вночі стереже його вогнедишний дракон. Та ви люди сміливі, не бійтеся чудовиська, але не забудьте насамперед принести жертви богам. А ти, Ясоне, помолися ревно богині кохання, золотій Афродіті,— вона зарадить тобі в найбільшій скруті.
Щиро подякували аргонавти старому Фінеєві за розумні поради, добре відпочили в його покоях, а вранці подалися в далеку путь, назустріч новим небезпекам.
Нові небезпеки
Перші дні «Арго» спокійно плив блакитним плесом, що тихо стелилося перед ним. Та вже скоро береги стали вужчати, корабель увійшов у протоку, неглибоку, майже прозору. Сонце ясно світило з неба, і ясно вигравала, мінилася проти нього вода. Навперейми «Арго» мчали веселі, товариські дельфіни, а вгорі кружляли чайки, сніжно-білі, мов корабельні вітрила. Здавалося, ніщо не загрожує мореплавцям, усі повеселішали, спокійно гребли і залюбки слухали, як грає та співає Орфей.
Попереду, на корабельному носі, стояв, як завжди, Лінкей, пильно вдивляючись у дно протоки, щоб «Арго», бува, не наскочив на каміння. Раптом Лінкей стривожився, спохмурнів: його зіркі очі угледіли
попереду якусь дивну млу, що клубочилася, наче темна грозова хмара. Вже чувся далекий гуркіт, щось гримотіло, тріщало, і враз наставала тиша. А тоді знов гуркотіло, щоразу дужче і дужче.
Тепер уже й інші аргонавти почули той загрозливий гуркіт. Усі посхоплювалися на ноги і мовчки втупилися в ту химерну імлу. З неї поволі вимальовувалися обриси двох великих скель, що невпинно рухалися — то сходилися, стикаючись із страшним гуркотом, то розходилися знову.
— Сімплегади! — похмуро крикнув Тіфій.
Ніхто не озвався, кожний тільки міцніше стис весло.
Все ближче плавучі скелі, навколо них шалено нуртує вода, здіймаючи до неба хмари дрібних бризок. Десь уже зникли веселі дельфіни, щезли білі чайки, і «Арго» опинився сам перед брамою смерті.
Ясон став поряд із Лінкеєм і в ту мить, коли підступні скелі почали розходитись, випустив дикого голуба. Всі, затамувавши віддих, стежили за сіреньким птахом. Ось голуб уже поміж скель, та вони насуваються одна на одну все швидше і швидше. Ось скелі зіткнулись із страшним гуркотом, а море збурилося чорними водограями. Та маленька пташина вже обминула скелі й тепер летіла до корабля, відбувшись кількома пір’їнами з хвоста.
Радість пройняла аргонавтів, радість і водночас блідий страх — адже тепер їм самим треба проскочити ту браму смерті. Велетенська хвиля раптом підхопила «Арго» і помчала просто на скелі, та інша, зустрічна, хвиля закрутила корабель, наче горіхову шкаралупу. Але Тіфій міцно тримав кермо дужими руками, напруживши м’язи так, що жили от-от, здавалося, лопнуть.
— Пильнуй! — крикнув Ясон. — Скелі розсуваються!
Усі воднораз рвонули весла, і слухняний «Арго» блискавкою помчав між Сімплегадами. Та знову зустрічна хвиля закрутила, завихорила його на одному місці, а скелі вже насувалися.