Коли буря врешті затихла, аргонавти розгледілися довкола, і їх пойняв чорний розпач. Перед ними лежала дика, гола пустеля. Жодне дерево, жодний кущик, ба навіть жодна зелена стеблина не вабили зору, ані ручай ніде не дзюрчав, ані джерельце не било. А велика затока, куди занесли їх збурені хвилі, швидко пересохла, скрізь стирчало каміння, та на мілководді щільно плелися темно-зелені водорості. Скільки сягало око, тяглась ця затока, і не було надії провести по ній корабель.
Можна було б довго-довго розповідати, як скрутно довелось аргонавтам, як голодні, знесилені, вони несли на своїх плечах корабель, згинаючись під неймовірним тягарем, несли через Лівійську пустелю, як поховали там кількох товаришів, що не витримали голоду й спраги, як усі вже геть занепали духом і прощалися з білим світом, як ішли до знемоги, до скону, та все-таки дійшли до священного моря.
Мабуть, самі боги-олімпійці схилилися перед мужністю цієї купки людей і не дали їм загинути. А коли на морі знову знялася буря, сам далекосяжний Аполлон став кидати попереду свої золотосяйні стріли, вказуючи героям путь до рідного берега.
На тій путі трапився їм ще великий острів Кріт, що славився багатими містами, жвавою торгівлею з іншими країнами, славився своїм мудрим, але жорстоким володарем Міносом, Зевсовим сином, а також мідним велетнем Талосом. Божественний коваль Гефест сам викував того велетня, а Зевс подарував його синові, щоб вартував острів Кріт.
Талос був увесь мідний, а всередині в нього, наче в людини, текла тепла кров, але одною-єдиною жилою, що кінчалася на п’яті, де її затуляв мідний цвях. Тричі на день Талос швидко оббігав увесь острів Кріт і пильнував його краще за ціле військо.
Побачивши «Арго», що прямував до острова, Талос заходився жбурляти в нього великі уламки скель та кам’яні брили. Одна така брила могла б розтрощити судно, і з переляку керманич Анкей уже взявся мерщій завертати корабель, та його спинила Медея. Вона стала обличчям до Талоса і заговорила чаклунською мовою, повторюючи, ніби закляття: «Спи, спи, спи…»
Мідний велетень слухняно стулив очі, ще ступив крок, наче сновида, і впав на землю. Та, падаючи, зачепився п’ятою за гострий камінь, цвях випав, і з того місця заструменіла кров, схожа на розтоплену мідь. А з кров’ю вийшло із штучного тіла життя, і Талос зостався назавжди лежати на крітському березі нерухомою мідною горою, що своїми обрисами нагадує лежачу людину.
Аргонавти спокійно перебули на Кріті кілька днів, добре спочили, а тоді знову сіли до весел. їм і далі траплялися острови, невеличкі, але зелені, привітні. То були вже грецькі острови, і, пристаючи ввечері до них, аргонавти приносили від щирого серця жертви безсмертним богам. А вранці, тільки-но радісна Еос простягала по небу свої рожеві руки, «Арго» поспішав уже далі.
Повернення
І от настав той щасливий день, коли «Арго» підійшов до рідного Іолка. Та ніхто не зустрічав героїв, ніхто їх уже не чекав. На березі сидів тільки старий рибалка, і від нього аргонавти дізналися про дивні й прикрі речі.
Всі жителі Іолка давно вже повірили в загибель «Арго», а найперший повірив цар Пелій, що сам послав Ясона на неминучу смерть. Коли збігло багато часу, а від аргонавтів не було ні чутки, ні звістки, Пелій звелів убити Леонових батьків, гадаючи, що тепер ніхто за них не помститься. Добрі люди попередили старих, але ті випросили в Пелія тільки одне — дозвіл самим позбавити себе життя. Так загинули Есон та його вірна дружина.
Від тих слів Ясонові аж потьмарився сонячний день, і люта ненависть до Пелія обпекла йому серце. Проте він не сказав ані слова, тільки глянув на Медею, і та мовчки кивнула.
…Аргонавти прощалися з кораблем, що витримав найстрашніші бурі, не раз долав розбурхані хвилі, пройшов поміж скелями, де ледве птах пролітав, промчав повз кровожерних чудовиськ і завжди — і в ясну годину, і в чорну негоду — був їм вірним другом, рятівником. Герої витягли «Арго» далеко на берег і поставили біля Посейдонового храму, присвятивши корабель могутньому володарю моря.
По тому аргонавти всі разом подалися до міста. Коли вони урочисто вступили в царський палац, несучи золоте руно, вкрай здивований
Пелій мимохіть встав їм назустріч, не зводячи погляду з блискучого дива. Ясон нічим не виявив перед старим і недужим царем своїх почуттів і віддав йому, як належало, золоте руно, здобуте нелюдськими зусиллями. Пелій став голосно вихваляти мужність і розум Ясона, але і не здумав передати йому царську владу.