Те безпорадне немовля знайшла ведмедиця, блукаючи з малими ведмежатами лісом. Вона вигодувала дівчинку своїм молоком, а згодом дитину підібрали мисливці. Аталанта зросла серед них у лісі, навчилася розрізняти звірині сліди, непомильно стріляти, а бігала вона і стрибала через гірські потоки й каміння краще від дикої сарни.
Тепер Аталанта зналася на звірині й на ловах, наче сама Артеміда. Та й з виду вона була схожа на богиню мисливства: напрочуд ставна і гарна, стягнувши буйні кучері в тугий вузол, дівчина тримала в руках лук, за плечима висів сагайдак із стрілами, короткий хітон не заважав їй перестрибувати гірські ручаї та видиратися на стрімкі скелі.
Побачивши в своєму гурті таку красуню, могутні мужі спохмурніли, а брати цариці Алфеї стали вголос ремствувати: негоже, мовляв, їм, чоловікам, відомим героям, полювати разом із дівчиною. Та Мелеагр, вражений дивною красою Аталанти, швидко урвав ці розмови.
А цар Ойней так ревно припрошував усіх до столу, такий смачний дух печеного м’яса линув звідси і стільки стояло кратерів з п’янким пурпуровим вином, що мисливці повеселішали і дружно взялися до щедрої учти.
Дев’ять день по-царському пригощав старий Ойней мужів, а на десятий вони вирушили нарешті до лісу. То був величезний праліс, що досі не знав ще людської сокири. Десь тут, в його нетрях, ховався страшний звір. Мелеагр поставив мисливців великим півколом, звелів усім спустити з прив’язі собак, і ті несамовито завалували, колошкаючи лісову тишу.
Довго ганяли лісом собаки, нишпорячи серед чагарів, та ніяк не могли натрапити на вепра, — той мов у землю запався. Нарешті в непрохідних хащах собаки знайшли величезне лігво, і звідти вискочив вепр, наче блискавка з чорної хмари. Розлючений, страшний, він помчав просто на людей, ламаючи кущі та роздираючи іклами оскаженілих собак.
Мисливці й собі кинулися вперед, наставивши гострі списи. Та, видно, сама Артеміда допомагала вепрові, відводячи від нього списи або ламаючи вістря.
Ось упав один мисливець, і другий, і третій. Неминучу смерть знайшов би і юний Нестор і не здобув би собі вічної слави в Троянській війні, та він устиг, спершись на спис, вискочити на гілку розлогого дерева, і вепр пролетів повз нього, наче камінь, пущений дужою рукою з пращі.
Навперейми вепрові метнувся Теламон, але, мабуть, норовлива Артеміда і тут чатувала: герой перечепився за якийсь корч і впав долілиць. Пелей вмить підскочив виручити брата, а вепр уже мчав просто на них.
Аж ось задзижчала гостра стріла і вп’ялася звірові в вухо. То непомильно стрелила лісова мисливиця Аталанта. Дзюрком бризнула кров, і вепр звернув, тікаючи в хащі, а навздогін йому полетіли мисливські списи. Спливаючи кров’ю, оточений звідусіль собаками, звір крутився на місці, та ніхто з-поміж мисливців не важився хоч трохи наблизитися до нього.
Тоді вискочив наперед Мелеагр і щосили втопив свого списа вепрові під самісіньке серце. Звір ураз осів, повалився на бік і сконав. Підбігли мисливці, дивуючись з велетенського вепра, а Мелеагр став ногою хижакові на голову і мечем ізняв з нього шкуру.
Всі вітали Мелеагра як переможця, а він простяг вепрову шкуру Аталанті й урочисто сказав:
— Ти перша смертельно поранила вепра, тож по правді шкура належить тобі!
Радісно всміхнулася Аталанта і прийняла вепрову шкуру з Мелеагрових рук. Але ту ж мить підскочили до неї, палаючи гнівом, обидва брати цариці Алфеї.
— Віддай! — заволали вони у нестямі.— Не привласнюй того, що має належати нам, коли наш небіж позбувся розуму через жінку і відступився від здобичі.
Спаленів з образи Мелеагр і вихопив меч. Та це не злякало його родичів, вони виривали вепрову шкуру з рук збентеженої Аталанти, обсипаючи її лайками та погрозами. Кров шугонула Мелеагрові в голову, аж потьмарився йому ясний світ, і герой сам нестямився, як двічі блиснув у повітрі його гострий меч…
Коли в Калідоні дізналися, що вепра нарешті вбито, цариця Алфея поспішила до священного храму принести подячну жертву богам. У супроводі прислужниць вона вийшла з палацу і раптом побачила гурт людей з якимись важкими ношами.
«Видно, несуть забитих», — тривожно подумала Алфея, а коли гурт наблизився, вона впізнала на тих ношах своїх рідних братів.
Заридала цариця, стала рвати на собі коси та золотом гаптовані шати і крізь сльози, крізь плач одно допитувалася:
— Хто убив їх? Скажіть мені, хто?
А коли нарешті почула у відповідь ім’я свого сина, крик завмер Алфеї в горлі, сльози висохли. Лютим вогнем помсти спалахнули очі в цариці. Її син — заради якоїсь жінки! — знехтував родину і вбив своїх кревних! То хай він краще помре!