Подякував доброзичливим німфам Геракл і, відпочивши, подався понад Еріданом до моря. А там невдовзі знайшов і Нерея. Хоч як випручувався старий, хоч які дивні подоби приймав — ставав то птахом, то биком, то рибиною, — але із залізних Гераклових обіймів вирватися не міг. І мусив тоді віщий бог пояснити, де знайти сад Гесперід та як золотих яблук добути.
— Гляди ж бо, герою, до тієї яблуні не підходь і сам золотих яблук не рви, — напучував приборканий віщун. — Попроси титана Атланта, він охоче тобі зарадить, якщо потримаєш замість нього небесне склепіння.
Повеселішав Геракл і заквапився в путь. Та ще не один день і не одна ніч минули, поки здійнявся перед ним, як гора, могутній Атлант. Колись Зевс, подолавши титанів, покарав і його, Прометеєвого рідного брата, — примусив тримати над землею все небо із сонцем, місяцем і зірками. От і стояв Атлант, підперши дужими руками і раменами небесну твердь, але неймовірний тягар зігнув навіть титана.
Шанобливо привітавшись до нього, Геракл пояснив, хто він і навіщо прийшов аж сюди, на край світу. Атлант щиро зрадів: йому так хотілося випростатись і трохи спочити! Тож він одразу взявся принести Зевсовому синові золоті яблука, аби тільки той потримав тим часом небесне склепіння.
І титан переклав свій тягар на Геракла. А герой — уперше в житті — заточився, в очах йому згасло сонячне сяйво, дрож пройняв усе тіло. Та, напружившись, зібравшись на силі, Геракл встояв. Тільки м’язи в нього страшенно набрякли, гаряча кров шугонула у скроні, а ноги аж вгрузли у землю.
Зроду не було так тяжко Зевсовому синові, але він стояв і тримав небесну твердь. Раптом йому здалося, що тягар поменшав, підтриманий якоюсь могутньою рукою. Геракл не оглядався, він знав — то Афіна Паллада, божественна опікунка, знову стала йому на поміч.
Хоч як зволікав Атлант, та нарешті повернувся, несучи золоті яблука, що світились і сяяли навіть' здаля.
— Мабуть, я сам віднесу їх до Мікен, — мовив титан, хитруючи, — надто вже йому не хотілося знову брати на плечі небесний тягар.
Але Геракл одразу збагнув, чого прагне Атлант, і собі вдався до хитрощів.
— Гаразд, — наче погодився він, — тільки потримай небо ще трохи, поки я примощу собі на плечах лев’ячу шкуру, аби не так сильно давило.
Простосердий титан поклав долі золоті яблука і знову став на своє місце.
— Могутній Атланте! — мовив тоді звільнений Геракл. — Даруй мені нещирість, інакше-бо я зробити не міг. Адже смертній людині не до снаги те, що вільно титанові. Тож не гнівайся і прощавай.
— Прощавай! — сумно відгукнувся Атлант. — Бери золоті яблука, хай вони стануть тобі у пригоді.
Повернувшись у Мікени, герой віддав золоті яблука самому цареві до рук. Яблука так дивно сяяли і променилися, наче Еврісфею руки пекли, і він мерщій віддав їх Гераклові.
— Дарую яблука тобі,— згорда кинув цар, ховаючи назад руки, щоб ніхто не побачив, як вони невпинно тремтять.
Ледь посміхнувшись, Геракл узяв яблука, але не залишив собі, а відніс до храму Афіни Паллади, своєї божественної опікунки. Богиня ж перенесла золоті яблука знов у сад Гесперід, де їм належало бути.
А люди і досі не знають, де був той сад і де стояв могутній Атлант, або Атлас, як його ще називають, — чи там, де тепер в Африці здіймаються Атлаські гори, що сягають своїми вершинами неба; чи, може, на острові у бурхливому океані, що відтоді став зватися Атлантичним; а чи там, де серед лазурового моря лежала прекрасна земля Атлантида, яка зникла назавжди і тільки дивною казкою зосталася в пам’яті людства.
Подвиг дванадцятий: Пес Кербер
Тепер Гераклові зосталося послужити царю Еврісфею востаннє, і від цієї думки радість, як сонце, осявала героя. Правда, цар загадував дедалі важчі завдання, а тепер, наостанок, зажадав від героя річ нечувану, неймовірну. Еврісфей звелів привести з підземного царства мертвих вартового пса Кербера, люте чудовисько, породження Єхидни й Тіфона. Кербер мав три голови на одній довгій шиї, велику гриву з отруйних гадюк, а замість хвоста у нього звивався дракон.
Цей пес вартував вихід із царства могутнього бога Аїда, де в непроглядному мороці блукають тіні померлих, і горе було тій нещасній, що знову рвалася на землю, на сонячне світло. Кербер кидався на неї, шматував, тяг назад, у чорний морок. А тоді вертав на своє місце, і звідти раз у раз чувся його лютий гавкіт.
Коли люди довідалися, що Геракл мусить привести до царя Еврісфея оте підземне страховисько, у Мікенах знявся лемент і плач: усі-бо жаліли свого улюбленого героя. Та цар не зважав на той плач і квапив Геракла. А Зевсів син спокійно вислухав примхливу царську волю і, як завжди, відразу зібрався в дорогу.