Святий Юрій призначає в поживу вовкам не тільки тварин, а й людей: так народ пояснює випадки розтерзання вовками людей.
Одна жінка, — розповідає легенда, записана в Харківському повіті, — вийшла якось надвір і бачить біля їхніх воріт святого Юрія на білому коні. А за ним покірно біжать вовки. Вона злякалася, вбігла в хату і розповіла своєму чоловікові. Тому схотілося поглянути на це диво. Наступної ночі пішов він до лісу і виліз на дерево. Бачить — на білому коні їде святий Юрій, а за ним біжать вовки. Зліз Юрій з коня, сів на траві, а вовки лягли навколо нього. І каже він до вовків: «Тобі, сіроманцю, на вечерю ягнятко, яке оце там лежить; тобі (до другого) — оце ягня; тобі — оте...» Усім, усім указав вечерю, а одному старому, кривому вовку нічого було вже вказати. Юрій і каже до нього: «А тобі, старий вовче, отой чоловік, що сидить на дубі». Й поїхав собі далі. Всі вовки порозскакувалися по тих місцях, куди послав їх Юрій, а кривий підійшов до дуба, сів на задні лапи, та й сидить — чекає, коли злізе той чоловік. Однак чоловік з дерева не злізає. Сидів, сидів він на дубі, отак і пересидів вовка: вовк устав з-під дуба й побіг шукати собі іншої поживи.
Тоді чоловік — хутчіше з дуба і ходу. Прибіг до пилярів, які поблизу пиляли колоди. «Добрі люди! — став він благати.
— Прийміть мене до себе, я вам допомагатиму». Ті прийняли його, нагодували, а він їм допомагав колоди пиляти. А коли лягли вони спочивати, чоловік той і каже їм: «Бережіть мене, добрі люди, щоб вовки не злапали: якщо встережете, вік на вас за те працюватиму». Вони поклали його посередині між собою, вкрили своїми свитами та кожухами і заснули. Вранці, щойно попрокидалися, роззирнулися,
— нема того чоловіка: вовк все-таки злапав його.
Споріднена легенда, записана в Олександрівському
повіті, проводить мораль, що все на світі відбувається за Божим помислом і Його ухвалою.
Ішли якось шляхом-дорогою двоє чоловіків. Один і каже: «Давай десь уже станемо на ніч, бо я боюсь вовків». А другий відповідає: «Я сам від чотирьох вовків одіб’юся». — «Ні, — каже перший,—краще зупинимося на ніч: Бог його Святий знає, що воно ще буде». — «Буде те, що я знаю», — відповів другий. Ось той, котрий не боявся вовків, пішов собі далі дорогою, а той, який боявся, попрямував на вогонь, що блимав у степу. Приходить до багаття, а там вовків — сила-силенна, а посередині — Юрій варить їм їсти. «Не бійся, чоловіче, — каже Юрій,
— вони тебе не зачеплять. Звідкіля ти?» Чоловік той розповів, як ішли вони вдвох. «Я, — говорить, — кажу: Бог знає, що ще буде, а він каже: буде те, що я сам знаю». Ось Юрій і послав чотирьох вовків. Прибігають вони назад — не взяли. Послав він ще шістьох — і ті не взяли. Послав він нарешті дванадцятьох, які й розірвали нерозважного сміливця. Це йому так Бог учинив за те, що він казав: «сам знаю, що буде». Так говорити не годиться, треба казати завше: буде так, як Бог дасть.
Взагалі слід зауважити, що на Україні, як і у Великоросії, простолюд твердо вірить, що «все на світі твориться не нашим розумом, а Божим судом». З безлічі народних оповідей на цю тему наведемо тут для ілюстрації всього лиш одну, записану в Острогозькому повіті.
Сидить собі чоловік та цюкає щось сокирою. А Бог тоді ще ходив по землі мандрівником. Ось підходить Він до цього чоловіка й каже: «Здоров був, чоловіче!» — «Доброго здоров’я!» — «Хай Бог помагає!» — «Спасибі!» — «А що ти оце, чоловіче, робиш?» — «Човник», — відповідає той. — «Як Бог дасть, то й буде човник», — зауважив Мандрівник.
— «Тут і без Бога видно, що буде човник», — каже чоловік і далі собі цюкає. Цюкає та й цюкає, коли роздивився, а вже той човник і не виходить. «То змайструю я ночви», — вирішив він. Знову йде Мандрівник: «Здоров був, чоловіче!» — «Доброго здоров’я!» — «Хай Бог помагає!» — «Спасибі!» — «А що ти оце, чоловіче, робиш?» — «Ночви», — відповідає той. — «Як Бог дасть, то будуть ночви».
Розсердився чоловік і каже: «Тут і без Бога видно, що будуть ночви», — і далі собі цюкає. Цюк. та й цюк, коли роздивився, а вже й ночви не виходять. — «Тож зроблю я собі в такому разі корячок», — надумався він і став знову цюкати. Де не взявся — знову Мандрівник. — «Здоров був, чоловіче!» — «Доброго здоров’я!» — «Хай Бог помагає!» — «Спасибі!» — «А що ти оце робиш?» — «Корячок». — «Бог дасть, то й буде корячок», — зауважив Мандрівник. Ще дужче розсердився чоловік і каже: «Ось тут уже й без Бога видно, що буде корячок», — і став далі цюкати. Та доцюкався до того, що й корячок не виходить. Почав було робити ложку — і ложка не вдається. Коли, нарешті, побачив, що нічого не виходить, застругав шпичку. Отак замість човна чоловік зробив шпичку.