Зовсім інше чекає на породіллю, котра вшановувала п’ятницю, як про це свідчить легенда з циклу «Обходів апостольських», записана в Білгородському повіті.
Раз ходив Господь зі святим Петром по селу, і стали вони проситися до одного чоловіка ночувати. Чоловік цей жив у достатках, усього в нього було вдосталь, а подорожні мали всього лиш торбиночки за плечима, як у жебраків. «А що — пустимо ми жебраків переночувати?» — питає чоловік. — «Та воно пустити переночувати ще й можна б, та їм же, либонь, доведеться дати й повечеряти?» — відповідає дружина. — «Та ми у вас хліба не просимо, — сказали подорожні, — дайте нам лиш куток переночувати». Впустили їх, відвели куток. Вийняв Господь проскурку, перерізав її навпіл — одну половинку взяв Собі, а другу дав Петрові. — «Набери, раба Господня, кваску», — попросив він тоді господиню. Та набрала, їдять вони проскурку, кваском прихлещують. Повечеряли так, помолилися Богу, а проскурка — знов ціла! Господар і каже тихо господині: «Що воно за люди такі? Перерізали проскурку, повечеряли нею — й вона знов ціла!» А хазяйка відповідає: «Та хіба це жебраки? Це дурисвіти обманаторі (народ циганів, тобто — як цигани)! І хіба то в них проскура?» А Господь все це знає! Переночували, помолилися і пішли собі. Йдуть, а святий Петро й каже: «Господи! Що буде тій домівці, в якій ми щойно ночували?» — «Озирнись!» — відповів Господь. Озирнувся святий Петро, а ту оселю так полум’ям і оповило. Ввійшли вони в іншу слободу, прийшли на самий край її. «Давай попросимося до цього чоловіка. До бідного, переночувати». Попросились, пустили їх. Господар і каже жінці: «А знаєш що?» — «А що?» — «Розпали в грубці та звари хоч гречаних галушечок прочанам на вечерю: як же таким голодним людям лягати спати! Повечеряємо, чим Господь послав: що нам Бог дав, те й добрим людям, чим ми ситі й чому раді, тим і людей погодуємо: ми від того не збідніємо». Зварила хазяйка галушечок, сіли, повечеряли, дістала також огірочків. Встали вранці, а воно все ціле на столі. «Господи милосердний! — вигукнув вражений господар, — що це в нас за люди? Наварили галушок, і самі ми поїли, і вони повечеряли, хліб порізали
— і все це залишилось цілим!» А жінка й каже: «Це — сам Бог, котрий тепер ходить по землі!» Пішла вона тоді в комору взяти борошна: борошна було всього лиш на дні, а тепер раптом — повна діжка! «Бачиш, я казала!.. Слава Тобі, Господи, що нам Бог таких людей послав!..» Господь із святим Петром рушили далі. Йдуть вони полем, підійшли до панської повітки, а там дівчина ховається в передчутті близьких пологів. Господь глянув на неї і мовив: «Поможи тобі, Боже, і Ти, Свята Богородице, і ти, Свята П’ятінко-Параскево!» Зачинив двері і пішов далі. Поминули слобідку, вийшли на міст. Якась жінка пере сорочки на льоду. Господь пройшов повз неї, насунувши шапку на очі, і не глянув у той бік, ніби й не бачив, що вона пере в п’ятницю. Перейшли через міст. Петро й каже: «Господи! Як же це так?» — «А що таке?» — «Адже то була якась блудниця, а Ти перехрестив повітку і сказав: поможи тобі, Боже, і Ти, Свята Богородице, і Свята П’ятінко-Параскево; а цій Ти й шапки не зняв!» — «Еге, святий Петре! А чи знаєш ти, який тепер день? Хіба можна сьогодні прати? Я не дозволяю сьогодні прати!» Святий Петро озирнувся, і побачив, що та жінка так прямо й пішла під лід...
Старі господині, бувало, в ніч з четверга на п’ятницю застеляли стіл, клали хліб-сіль, ложку, ставили трохи юшки
або каші в горщику, накритому зверху мискою, — все це для Святої П’ятниці. Залишки цього звичаю збереглися донині в деяких глухих селах і хуторах Лубенського повіту. Цікаво, що звичаї, подібні до цих, є в Богемії, Перигорі, Бретані і Нормандії.
П’ятниця також дуже часто виводиться в українських казках, переважно в образі фантастичної істоти.
Шаведені нами раніше легенди про світотвір Iі окреслюють космогонічні погляди українського народу тільки в найзагальніших рисах. Та не лише ними живиться допитлива думка народна; в устах народу живе ще багатющий запас легенд і переказів, що являють собою строкату, вигадливу суміш пережитків спільноарійських міфічних вірувань з наступними напів’язичницькими, напівхристиянськими поглядами. Перекази ці зберігаються в пам’яті народній то у вигляді стислих афоризмів, то прикмет, то наче уламків загубленої у далечі віків колись цілісної легенди і часто ілюструються легендою, складеною вже значно пізніше або своєрідно переробленою народною фантазією під впливом різних місцевих умов, «мандрівною», або «перехожою повістю». При цьому перекази глухих закутків позначені примітивністю, безпосередністю, іноді грубістю і невиразністю; а перекази місцевостей, що прилягають до монастирів, часто-густо носять доволі помітні сліди «немуд-руючих лукаво», темних стародавніх грамотіїв-начитанців; перекази місцевостей, що межували з розсадниками південно-західної схоластичної освіти, іноді обряджені навіть у мудрагельську схоластичну сухозлотицю. Ми зупинимося переважно на легендах та переказах, власне найближчих до космогонічних поглядів українського народу.