Також до перших часів світу відносять походження вогню і в Київському повіті, причому винайдення його приписують чортові.
Розіклав якось чорт вогнище і пильнує його. Бог послав до чорта архангела Гавриїла і дав йому залізну палицю. Прийшов архангел Гавриїл і почав розмову з чортом, та непомітно при цьому й застромив у вогнище кінець своєї залізної палиці. Коли встромлений у полум’я кінець палиці розпікся, архангел кинувся навтіки. Чорт за ним, і ось-ось уже наздожене. Бог тоді каже Гавриїлові: «Кидай палицю!» Архангел кинув; палиця вдарилася об камінь, а іскри так і сипонули навсібіч. Звідтоді люди знають, як добувати вогонь.
У Холмській Русі першу появу вогню на землі відносять до часу винищення Содома й Гоморри; в деяких місцевостях Подільської губернії стверджують, що вогонь винайдено Соломоном. Відшукав якось Соломон два кремені, кресонув їх один об одного — і з’явився вогонь.
Таким же анахронізмом на суто народний кшталт відзначаються й інші легенди, що відносять походження вогню до часів значно пізніших. Така, наприклад, легенда, записана в Луцькому повіті. Коли Господь Бог ходив зі святим Петром, то якось вони дуже змерзли і не знали, що робити. Раптом угледіли в лісі вогнище; підійшли до нього і погрілися. Господь Бог, аби взяти Собі вогню на дорогу, ввіткнув у нього залізну патерицю, яка й розпеклася до червоного жару. Аж гульк — де не вискіпався — вискочив чорт та й каже: «А навіщо Ти, Боже, крадеш мій вогонь?» Господь Бог розлютився і кинув було патерицю у воду. Але відразу ж вийняв її з води і хотів ударити чорта. Чорт швидко ухилився вбік, патериця вдарилася об камінь і зламалася. «З того часу і почали так гартувати залізо», — закінчує легенда.
Легенда, записана в Ушицькому повіті, приписуючи винахід вогню чортам, пов’язує його з винокурінням. Коли ще не було так багато народу, як нині, — розповідає легенда, — ходив якось Господь зі святими Петром і Павлом. Приходять вони в одне місце й бачать, що чорти поставили собі винокурню і женуть вино. Господь запитав їх, що то вони роблять. Чорти відповіли, що женуть «мутящу воду». «Ми б і вам дали напитися, аби ви перерубали нам по колодці», — додали при цьому чорти. Господь запалив Собі палицю і пішов зі святим Павлом, а святий Петро лишився. Чорти, уздрівши, що Господь узяв вогню, стали казати один одному: «Піди й забери в Нього вогонь». Коли один чорт почав було віднімати у Господа запалену паличку, Господь ударив нею об камінь, і тому ми тепер з каменю добуваємо собі вогонь. По тому Господь зі святим Павлом рушив далі, а святий Петро залишився рубати колодку і тричі вимагав, щоб чорти дали йому напитися. Коли він випив «мутящої води» одну «чубару», а тоді й другу, то не схотів рубати більше. Чорти зірвали з нього шату (верхній одяг). Між тим Господь, роззирнувшись і побачивши, що нема святого Петра, звернувся до Павла: «Зачекаймо його або повернімося назад, бо він неодмінно вскочить в якусь халепу». Раптом іде Петро — і вже без верхнього одягу. Господь питає в нього: «Де ж твоя одежа?» Святий Петро зізнався, що шату зняли з нього чорти за те, що він не схотів, випивши «мутящої води», рубати колодку. Господь каже йому на це: «Ходімо відберемо шату, бо без неї ходити непристойно». Коли вони повернулися до винокурні і Господь сказав, щоб чорти віддали шату, вони стали вимагати, аби святий Петро рубав колодку. «Він не рубатиме, — відрік Господь, — а натомість Я дарую вам ту душу, яка помре від вашої «мутящої води». Чорти повернули шату, але не знали, як назвати «мутящу воду». Був серед них біс на ім’я Кай, який так напився «мутящої води», що вона в ньому зайнялась полум’ям, і він згорів. Нажахані чорти почали бігати й гукати: «Згорів Кай! Згорів Кай!» Так і виникло слово «горівка», або «горілка».
Щоб не повертатися ще раз до порушеного в наведеній легенді питання про винайдення горілки, доречно буде навести тут і ще дві легенди про той же предмет. Першу з них записано в Чернігівській губернії.
Було це не за нашої пам’яті. Жили собі тихо люди та поживали, проклятої горілки цієї зовсім не знали. Став диявол гадати та вигадувати, що б таке встругнути людям. Нарешті— таки вигадав.
— Зачекай, — каже, — я їм з нехворощу (розрізняють чотири види нехворощу): а) полинець — Artemisia austriaca; Artemisia campestris; б) вінички, польова нехворощ — Artemisia scoparia waldst et Kit; в) чорнобиль — Artemisia vulgaris L.) такого питва зварю, що хто вип’є його — очманіє і накоїть всіляких лих, чим і потішатиме мене. І заходився він варити те питво. Вогнище розіклав таке величезне, що все небо затягло димом, який дійшов навіть до Самого Бога. «Чи не чуєте ви диму?» — Бог запитує. — «Чуємо, — відповідають святі, — та не знаємо, звідки він іде». — «Петре! — каже Бог, — піди, поглянь, що там таке коїться». Накинув Петро на себе хламиду й пішов. Приходить до нечистого, питає: «Що це ти робиш?» — «Та варю людям питво, — каже, — хай п’ють собі — менше воду питимуть». — «Бач, який ти добрий! Що ж, воно — добре?» — «А от скуштуй». — «Дай». Дав йому диявол, а Петро як випив (чоловік він непитущий), так і з місця ані руш, тут же й звалився. Диявол тим часом далі жене. Від людей цілісінький день відбою немає: кожен хоче наввипередки дістати того питва. А на небі дим просто-таки в носах усім крутить, очі виїдає. «Що це таке? Ходи-но ти, Павле, та гукай сюди Петра. Що він там робить?!» — каже Бог. Накинув на себе хламиду Павло, приходить до нечистого. «Чого це Петро тут лежить?» — питає. — «Спить: натомився дуже». — «А ти що робиш?» — «Та людям питво варю». — «Що ж це за питво?» — «Скуштуйте. Он бачите — люди ледь не б’ються через нього». — «Нумо вже, частуй». Диявол почастував. Павло випив, ступив потім кроків зо два, впав, та відразу ж і простягнувся. А на небі ніяк дивиться від диму! Ось Бог звертається до Юрія. «Ходи-но ти, козаче, та дай тим обом доброго прочухана. Та який там чорт димить? Звели негайно припинити, не то Я Сам як устану, то за кучері так відтягаю, що довго потилицю чухатиме!» Юрій розлютивсь, схопив списа й величезну шаблю і вмить опинився біля нечистого. «Що це ти робиш? — питає. — Давно тебе, мабуть, за кучері дерли та висп’ятками з неба гнали! Забув? То я нагадаю! Ти що — нас на шинку прокурити хочеш — га?» Нечистий перелякався. «А ці чого тут попростягалися?» І відразу ж — штурх Павла під бік. Павло підхопився. Юрій давай тоді розбуркувати Петра. Підвівся і Петро, котрий лежав так близько коло вогнища, що в нього зітліла пола. Поглянув Петро на пропалену полу, та й каже: «Будь же ти, прокляте питво, горілкою!» Тут Юрій став розпитувати, що з ними сталося. Петро й Павло розповіли йому і, не гаючись, узялися втрьох за нечистого. Звалили його, як сніп, додолу. Юрій то списом його прохромить, то шаблюкою вздовж потягне; а Петро й Павло і висп’ятками, і кулаками йому піддають. З нечистого тільки щетина сипалась, і шкура на ньому зовсім порепалась. Натішившись вдосталь з нечистого, загасили вони вогнище та й пішли собі геть. Довго по тому лежав нечистий, не ворушачись, не дихаючи. А надвечір поповз навкарачки до себе в запічок і там усе кректав, охав і стогнав. Отак-то обійшлась нечистому його вигадка! Недешево дісталась вона й людям. Довго вони думали й гадали, як це можна зварити з нехворощу таке добре питво — горілочку. Та з нехворощу зварити — не зварили, а от з хліба дотумкали-таки. І нечистого не треба: краще від нього умудрилися. А йому тільки й треба було — підвести людину.