В іншій легенді про ту ж рослину, записаній у Куп’ян-ському повіті, святий апостол Петро виступає з чортами якогось язичницького бога полів, покровителя жнив. Святий Петро взагалі був дуже до всього цікавий: йому відомі назва й життя будь-якої польової комашки; він знає, чим кожна з них годується. Хід його по полях уподібнюється до ходу бога полів: жучки, бджілки, мушки, метелики барвистими роями оточують його, майорять попереду нього і супроводжують його ззаду. Давніше, за колишніх часів, йде, бувало, святий Петро межею, візьме прутик дикого цикорію й хльоскає ним, як батіжком. А жучки й мушки, які лиш сидять на колоссі, вже й знають: всі злітають і не сміють переводити хліба. Пройде межу, кине свій батіжок на землю, а він прийметься там і росте. А всі жучки й мушки вже добре знають, що ту ниву, де росте петрів батіг, треба обминати, — от вони й не сміють її чіпати. Та це було колись, а нині й петрів батіг не рятує хліба.
Є ще одна легенда про петрів батіг, записана в тому ж Куп’янському повіті, на якій позначився, з одного боку, вплив євангельської оповіді про недопущення апостолами дітей до Спасителя, а, з другого, — почасти й талмудичних оповідок про те, ніби єврейські діти завжди збігалися до Спасителя і звичайно супроводжували його цілою юрбою, тому що Спаситель оживляв Своїм подихом зліплених ним з глини пташок і цим дуже привертав до Себе дітей. Ішов якось Спаситель з учнями Своїми з одного поселення в інше. І треба було проминути луки, на яких хлопчаки пасли овець. Побачивши Господа, пастушата кинули свої отари, побігли з батіжками на шлях, яким ішов Спаситель, і оточили його зусібіч, так що заважали йти далі. Гримнув на них апостол Петро, аби розступилися, але пастушата, не звертаючи жодної уваги на його гримання, й далі сікалися до Спасителя, цілували йому руки, ноги та краї одежі. «Ось я вас!» — знову гримнув на них апостол Петро і вхопив було в одного з пастушків батіжок, якого той тримав у руках. Але пастушок, не випускаючи зі своїх рук батіжка, став плакати й виривати його з рук Петра. Той поступився перед хлопчиком, віддав його батіжок, а сам, нахилившись, зірвав бадилинку, і розмахуючи нею, раз у раз повторював: «Геть з дороги, а то — скуштуєте мого батіжка!» Пастушата з веселим сміхом розступилися й дали, нарешті, дорогу Спасителеві. Петро кинув тоді бадилинку, що була в нього в руках, і мовив жартома: «А що? Либонь злякалися? Візьміть тепер собі й мій батіжок!» Хлопчаки підняли кинуту апостолом Петром рослину й назвали її Петровим батогом. А оскільки квіти в цієї рослини нагадують за своєю формою китицю, то й пастушата почали з тих пір прикрашати свої батіжки «махорками» (китицями) зі шкіри.