Питання про те, чому Господь благословив свинину в їжу людині і чому прийнято освячувати на Великдень свиняче сало й поросят, розв’язує легенда, записана в Маріупольському повіті. Коли Христа шукали «жиди», Він сховався від переслідувачів в ясла з сіном. Коні зверху з’їли сіно, тоді Христос заховався глибше. Кури розгрібали сіно й вигребли Христа. «Жиди» схопили Його й стали було мучити. Христу вдалося якось визволитися, і Він сховався в солому. Свині нумо рити ту солому, і зарили Його ще глибше. Ось чому «жиди» тепер такі ласі до курей, а свиней зовсім не їдять. Нам, хрещеним, Бог благословив свинину, через що ми й освячуємо сало (і поросят) з паскою.
Загодовувати свиню належить тому, хто сам багато їсть; доглядати за нею протягом годівлі має одна людина. І те й інше роблять для того, щоб свиня швидше й дужче тлустішала. Є такі знахарки, котрі замовляють на хлібі й дають його потім з’їсти свині, щоб вона добре їла і швидко годилася на сало.
У Старобільському повіті розповідають, що одна жінка нашептала на скибці хліба, поклала його на стіл, щоб дати потім кабанові, аби він через два місяці уже був готовий. Маленький син знахарки схопив нашептану скибку і з’їв. Після цього він став так багато їсти й так сильно жиріти, що через два місяці, коли надійшов призначений для забою кабана час, помер від ожиріння.
Собака (дворовий — Сапів іатіНагів сіотевіісш) створений дияволом з глини (Ушицький повіт); проте він є найближчою до людини твариною і єдиним його вірним і надійним другом. Зліпивши першу людину й лишивши її просушуватися на сонці, Господь приставляє сторожувати собаку. Щоправда, він виявився цього разу поганим сторожем; правда й те, що легенди не забули відзначити жадібність «блукаючих» (бездомних — тих, що не мають господаря) собак, які не проти, аби поживитися всім, що лиш погано, без догляду, лежить. Не повторюючись, наведемо на доповнення одну невелику легенду, записану в Харківському повіті, про те, як собака, створений спершу голим, одержав потім од Бога шерсть. Зліпив Бог людину з глини і поставив сохнути, наказавши собаці стерегти її, а Сам пішов Собі. Ось собака стеріг, стеріг, замерз і заснув (він тоді голий був, без шерсті). Йшов мимо чорт, угледів людину, роздер навпіл їй груди, нахаркав туди, тоді склав, як було, і знову поставив. Повертається Бог. Удмухнув у людину безсмертну душу, а людина раптом почала харкати. Бог тоді до собаки: «Як же ти не встеріг?» — «А я, — каже,
— Господи, змерз та й заснув. Дай мені шерсть, тоді вірно стерегтиму». Бог дав йому після того шерсть, а людина так і зосталась назавжди вже з харкотинням.
У Літинському повіті, — ймовірно, під впливом біблійної оповіді про покарання пророком Єлисеєм дітей, що насміхалися з нього (Друга Книга Царів: 2,23–24), а також під впливом апокрифічного Infantiae Evangelium і різних легенд про перетворення людей за провини на тих чи інших тварин, — вважають собаку перевертнем дитини. Коли Спаситель ходив по землі, то в одному селі хлопчик особливо переслідував Його, бігаючи за ним і гавкаючи, подібно до собаки. Спаситель прокляв хлопчика за це і перетворив його на собаку.
Легенда про те, що собака був спочатку без шерсті, а також про вміння собак деяких порід невтомно плавати і навіть пірнати, мабуть, дали початок легенді про те, що собаки перш жили у воді, і тільки згодом уже стали жити на землі. Якось ішов чоловік на полювання і, зустрівши двох звірят, запитав їх, звідки вони. Звірята відповіли: «Ми жили у воді, а тепер житимемо на землі». — «Як ви зветеся?» — спитав чоловік. — «Собаки». — «Як я можу пересвідчитися?» Собаки вийняли свої документи й показали йому. Тоді чоловік той каже до них: «Дивіться, вам дозволено жити на землі всього лиш один рік, а по закінченні цього часу знову треба йти у воду». Через рік зустрівся він знову з тими ж звірятами і став сварити їх за те, що й досі живуть на землі, коли термін вже вийшов. «Без документа нам не можна йти у воду», — відповідали звірята. — «А де ж ваш документ? — «Ми віддали котові». — «Ходіть же й візьміть його в кота». Собаки пішли до кота і зажадали в нього свій документ, але документа в кота вже не було: його вкрали миші і з’їли. Так собаки мусили залишитися на землі й живуть на ній дотепер. Тому й нині людина переслідує собаку, собака — кішку, а кішка — мишей; і собаки, й коти, і миші завжди будуть між собою непримиренними ворогами».