На жаль, із збирачами не йшли поруч дослідники зі своїми порівняльно-етнографічними працями, і українська народна література надто мало ще привнесла від себе в багату скарбницю наукової розробки фольклору, який з кінця минулого століття, за гарним образним висловом професора М. Сумцова, «струмує багатьма живими поточками по головних національних і наукових течіях, — поточках, які ще далеко не злилися у спокійні й величні ріки широкого порівняльно-етнографічного вивчення життя народів». Це пояснюється, з одного боку, тим, що етнографічна наука взагалі порівняно поки що молода, хоч в останні два десятиліття вона зростає надзвичайно швидко, при підтримці антропології, археології і філології. З другого боку, українська література весь час перебувала у нас, з огляду на суто політичні міркування правлячої адміністрації, під сильним гнобленням усіляких цензурних та інших утисків, так само як почасти і все, що торкалося рбзкриття тих чи інших сторін життя українського народу. Ось чому українські вчені наші вважали за краще спеціалізуватися в галузі власне руської літератури, і справа дійшла до того, що коли Академія Наук взялася до складання наукових програм з різних наріч руської мови і говорів мови великоруської, то для складання програми з української мови не знайшли в жодному з університетів на українській території вченого «офіційного» фахівця і звернулись… до бухгалтера пивоварного заводу — великого, втім, знавця української мови.
На цей час обставини зовсім змінились. Ми стоїмо на знаменному рубежі скорого і швидкого розквіту всіх сторін життя тридцятимільйонного українського населення великої Російської імперії, яке от-от, як мовиться, не сьогодні— завтра, цілком прирівняно буде в усіх відношеннях до населення великоруського. Яким потужним джерелом завирує тоді в ньому життя, з якою напругою почне працювати наукова думка в рідному напрямку, як оживиться український поетичний геній, — про це говорити не доводиться, оскільки Україна дала Росії за час спільного політичного існування чимало видатних діячів на всіх теренах.
Та чи підготовлене російське суспільство до відродження усе-таки сиднем сиділого українського богатиря? Чи безперечно талановитий український народ не є для нього тільки веселим оповідачем сміховинних сцен з малоросійського побуту, одягненим у вишиванку з довгим яскравим вистьобом, у широкі шаровари, заткнуті за халяви, та у високу смушеву шапку? Чи знає воно його поза театральним коном у жанрових п’єсах з того ж малоросійського побуту, оскільки декілька створених «ідейних» п’єс останнього часу не дійшли ще до великих міст Велико-росії?.. Є сумнів, що на поставлені питання доведеться дати негативні відповіді.
Та й самим українцям треба твердо пам’ятати, що будь-який поступальний рух на шляху прогресу не тільки зумовлюється, але й цілковито ґрунтується на його житті попередньому; а тому конче треба, як мовиться, наперед самовизначитися, з’ясувати собі справжнє статус кво, перш ніж кидатися, не оглядаючись, уперед, що вже і встигло доволі гостро виявитися в крайніх заявах і діях партії українофілів. Українська інтелігенція майже зовсім одірвалася від свого народу, причому багато хто навіть обрусив свої прізвища, що закінчувалися на — ко, доданням, як помітив ще Гоголь, «складу «вг». Б. Грінченко в «Передмові» до III тому виданих ним вельми вартісних «Етнографічних матеріалів», що містять у собі 1704 пісні і 233 варіанти до деяких з них, цілком справедливо говорить: «Зібрані тут, вони (пісні) є закликом до нас, людей, що живуть інтелектуальним життям переважно, — закликом допомогти народові у справі його розумового розвитку, у справі його духовної творчості, — народові, якому ми багато чим зобов’язані. Якщо серед усього цього матеріалу ми тут або там помічаємо згубний вплив, хибний напрямок, то до кого ж ми мусимо висловити з цього приводу претензії, як не до нас самих передовсім? Що ми зробили для того, аби зберегти в народному середовищі кращі взірці народної творчості? Чим ми допомогли народові в пошуках ним нових шляхів у цій сфері? Яких заходів ужили з метою усунути ухилення від істинної дороги? Який новий матеріал внесли у свідомість народу для розширення його кругозору, для могутнього пробудження роботи народної думки і почуття, що зумовлює розвиток оригінальної і яскравої творчості? Ми, щоправда, нагромадили великі запаси фольклорного матеріалу, ми риємося в цих запасах, вихоплюємо в них мізерні крихти — для того, щоб помилуватися їхньою художністю, або щоб пристібнути їх до тієї чи іншої гіпотези про походження того чи іншого сюжету, — цього потребує наука, і колись ми пожнемо плоди цих копітких досліджень, — та загалу, який дав нам усі ці запаси, що йому від цього? Чи кидає це в його свідомість якогось світлого променя? Чи спонукає це його на створення нових шедеврів, які вже чужі містично-забобонній основі первісної думки, прогресивних за змістом і чудових за формою? Ці питання, відповіді на які так очевидно негативні, болюче постають у свідомості кожного, хто прагне дати собі звіт у справі вивчення народного життя».