Ремство Адама про втрачений рай породило цілу сім’ю українських і руських духовних віршів, відомих під назвою «Плач Адама». Нічого особливо оригінального ці вірші собою не являють і подекуди буквально повторюються повністю або повторюють окремі вислови апокрифа «Слово про сповідання Євине». А загалом вони є простим поширенням таких віршів з церковних співів Постувального тижня: «Вигнаний з раю Адам був, там же й сидів проти нього, ридав, голосив зворушливим гласом, і говорив: «Горе мені, постраждав окаянний я! Одну тільки заповідь Бога порушив — і всіх був позбавлений благ. Раю пресвітлий, для мене насаджений був і через Єву зачинений!..» Поетичні картини церковних співів у віршах доповнені відповідними благочестивими роздумами про марноту людських устремлінь до земної слави і земного багатства і завершуються в деяких з них поверненням Ісусом Христом грішного Адама до раю. Лад віршів — церковний. Остання обставина — треба думати — пояснюється тим, що багато з виспівуваних нині сліпцями псалмів і духовних віршів складені (створені) південноруськими письменниками кінця XVII й початку XVIII століть: Лазарем Барановичем, святим Димитрієм Ростовським, Іоаном Максимовичем та ін. Так, наприклад, щодо Лазаря Барановича, архієпископа Чернігівського, в дослідженнях про його праці прямо говориться, що він, «відвертаючи народ від мирських пісень й повчаючи, щоби пісні мирські залишали, а замість них хвалу Богу й Богоматері віддавали, багато пісень обернув на божественні і, без сумніву, в народ передавав. Хоча суголосся було мирських пісень, але текст створював божественний, щоби при нагодах, замість нікчемних божественні словеса були співані, і добродумання в серцях укорінювалося».
Інші українські вірші відзначаються вже цілком народним характером і, поряд з плачем Адама, відводять також місце зображенню самого життя перших людей невдовзі по вигнанні їх з раю. Такою є «Пісня про Адама і Єву», вміщена П. П. Чубинським у «Трудах Этнографическо-статистической Экспедиции в западно-русский край» (т. 1, с. 147–148):
Легенди на «Плачі Адама» майже не спиняються, зате набагато докладніше говорять про життя перших людей по вигнанні з раю і про рукописання, дане Адамом дияволу. За легендою, записаною в м. Куп’янську, вигнані з раю прабатьки сіли проти райських дверей і гірко оплакували свій гріх і колишнє блаженство. До усвідомлення про гірку втрату домішувалась осторога за саме життя своє, страх смерті. Поставлений на сторожі біля дверей раю янгол чув ридання Адама і Єви, бачив їхній страх; зглянувся він на лиху долю перших людей і сказав Богові про їхнє сумне становище. Бог, не маючи наміру довести Адама і Єву до повного розпачу, велів янголу переказати їм, щоб вони взяли біля райського порогу землі, змоченої їхніми сльозами, і цю землю посіяли. Там, де посіяв Адам, виросла зі сліз його, змішаних із землею, пшениця, а де посіяла Єва, там виросли коноплі. Отак перші люди одержали хліб і одяг.
У легенді, записаній у с. Хомутинцях, розповідається таке про початок землеробства і водночас про створення коня.
Розсердився Адам, що Господь вигнав його з раю. Копає землю та й не каже: «Господи, допоможи!» А чорт радіє з того. Отож, що Адам скопає за день, чорт уночі поперекидає знову догори травою. Адам копає на іншому полі, думаючи, що поле в тому винне: копає та й копає, а вранці гляне — на полі знову трава зеленіє, ніби воно й не було скопане. Бився він, бідолашний, побивався, а тоді зітхнув до Господа Бога та й каже: «Господи Боже, допоможи мені!» І як він промовив це, так та земля, яку він копав, і зачорніла смугою. Помолився Адам Богові й почав засівати. Коли засіяв, то запрягся сам у борону й волочить. Та так йому важко ту борону тягти, а чорт сидить позаду на бороні та й сміється. Поглянув на все це Господь і каже Своєму янголу: «Бачиш того чорта, що на Адамовій бороні?» — «Бачу», — відповідає янгол. — «Тож піди, — каже, — та зроби з того чорта коня для Адама». Янгол і пішов, та як закине на чорта оброть, так із нього й стала коняка. Тоді янгол каже Адаму: «Розпрягайся, чоловіче, та запрягай коня: Господь дає тобі скотину».