З друку нам відома ще одна легенда, записана в Олек-сандрівському повіті, що стосується циган. Подана тут характеристика циган багато в чому повторює характеристику «москалів», і при зображенні деяких подробиць пригод цигана легенда ця дуже нагадує легенду про побиття жінкою святого апостола Петра.
Коли ходили по землі Господь і святий Петро, то прийшли вони якось до цигана. «Здоров був, цигане!» — «Доброго здоров’я, добрі люди! А що — може, ви якісь майстри, або що?» — «Такі майстри, — каже Господь, — що можемо переробляти людей: старого й потворного можемо переробити на молодого й гарного». — «Переробіть, — спасибі вам, мою жінку; вона в мене така бридка, що аж гидко глянути на неї». — «Що ж, можна». Ось Господь зачинився із святим Петром у кузні, і через якийсь час вивели вони звідти молоду й гарну жінку, віддали її цигану й пішли далі собі. «Е-е, стривай же! — думає собі циган. — Знаю тепер я, що треба робити!» Підходить до своєї матері. «Ідіть, — каже, — мамо, я вас перероблю на молоду». — «Що ти, синочку! Я вже така, що час помирати, — мені всього віку — день». — «Та ходіть же, будь ласка!» Стягнув її з печі, повів до кузні і ввіпхнув прямо в полум’я горна. Мати криком кричить, репетує, а він її штовхає далі. Пхав, пхав, поки вона зовсім не одубіла; тоді як потягне її обценьками і давай гріти молотом! Грів, грів — не встає. «Тьху ти, — каже, — з чорта чорт і буде!» Побіг тоді циган, наздогнав Господа і святого Петра й гукає: «Гей, люди добрі, а поверніться лишень назад!» — «Навіщо?» — питають. — «Та я забув вам хліба дати». Повернулись вони. Повів їх циган до кузні й каже: «Оживіть, прошу вас, мою матір!» Господь дмухнув на неї — вона й підвелась. — «А що? — говорить циган. — Прийміть і мене, люди добрі, до себе в товариші». — «Гаразд, ходімо». Ото й пішли вони втрьох. По дорозі захотілося їм їсти. Господь і каже цигану: «Піди он у ту хату та попроси — може, щось дадуть». Дали там цигану три вареники, а він, поки повернувся назад, і з’їв два. — «Що, цигане, невже тільки одного й дали?» — «їй-богу, лише одного!» Узяв Господь того вареника й поділив його на три частини: одну частину дав святому Петру, другу — цигану, а третю взяв Собі. Перехопили вони й пішли далі. Прийшли до корчми. Господь і каже: «А що, цигане, можливо, тут і заночуємо?» — «Про мене, — я такий, що байдуже і ночувати». — «Ну, то бий он того кабана, що отам ходить». — «Бач, нема дурних! Бий його Сам, коли Ти розумний! Господь тільки дмухнув — а кабан лиш стрепенувся. — «Ну, ти, цигане, вари кабана, а ми з Петром підемо горілки принесемо». Той циган варив, варив, та й з’їв печінку. Повертається Господь, і почали вони їсти того кабана. Господь бачить, що нема печінки, і питає: «Ти, цигане, з’їв?» — «Ні! їй-богу ж, не їв! — «Та ж ні, ти з’їв». — «Та їй-богу ж, не їв! Він був зовсім без печінки!» — «Ну, був — то й був». Випили, повечеряли. «Ходімо ж тепер, цигане, попросимось до хати, а то, мабуть, дощ буде». — «А ходімо — то й ходімо». Ввійшли вони до хати, попросилися — їх пустили. Постелили їм соломи. Господь ліг посередині, святий Петро коло стіни, а циган скраю. А в корчмі в цей час три розбійники грали в карти. Грали вони, грали, от один і програвся. «Дай, — каже, — вийду надвір, — може, Бог щастя пошле». Походив трохи і з’являється до корчми з уламком осі в руках.
— «Нумо, я, на щастя, вдарю оцього крайнього!» — та як торохне уламком осі цигана! — «Е, Брате, — каже циган Господу, — посунься-но Ти сюди, а то мені щось тут холод-но…» Грали, грали розбійники — програвся другий з них. «Дай, — каже, вийду надвір — може, Бог щастя пошле». Походив трохи і також повернувся з уламком осі в руках. «Ну, — каже, — ти, брате, бив крайнього, а я вже вчищу середнього!» — та як ушкварить знову цигана!.. «Ей, чуєш? Чуєш? Лягай-но ти сюди, — каже циган святому Петру, — а то мені тут щось задушно». Полягали по-новому. От програвся і третій розбійник. «Дай, — каже, — і я вийду надвір — може, Бог щастя пошле». Вийшов, а потім і цей несе уламок осі. «Ну, — каже, — ти відвалив середньому, а я вціджу ще найкрайнішому, що під самою стіною!» — та як торохне й цей цигана! — «Тьху, ти, скаженої собаки люди! Ніби я тільки і є на світі!..» Вранці пішли вони далі своєю дорогою. Приходять до одного чоловіка, а в нього величезні скирти всякого збіжжя. Господь і каже: «Станемо, цигане, з міри молотити, та й заробимо собі хліба; а решту грошима візьмемо». — «Якщо ти добрий молотьбит, то й наймайся». От Господь підрядився на той хліб: змолотить і зерно перевіє, щоб чисто було на току. Настала ніч. Господь і каже: «Лягай ти, цигане, з Петром у хаті, а я піду на тік». — «Ні, стривай, Брате, я без Тебе боюсь». Пішли вони вдвох на тік. Господь підпалив хліб, — як шугнуло полум’я! Хліб палає, а цигану лячно, і він знай лає Господа: «Що це Ти накоїв?» Коли все згоріло дощенту, дивиться циган — солому складено на своєму місці, зерно лежить собі окремо, полова — також осібно. «Оце, — думає, — так справді Робітник!» Отримав Господь платню, за яку підрядився, і пішли вони далі. Випало їм іти через море. Господь і святий Петро йдуть собі просто водою, як по землі, а циган не може. Коли вода сягнула йому колін, Господь і питає: «Зізнайся — ти печінку з’їв?» — «Ні, Брате, їй же Богу, не їв!» Врятував його Господь, перейшли вони через море й піднялися на пагорок. «Ну, — каже Господь, — давайте-но тепер поділимо гроші». — «То й давайте». Ось Господь розсипав гроші на чотири купки та й каже: «Це тобі, Петре; це тобі, цигане; а це Мені». — «А четверта ж купка кому?» — питає циган.