— Не розумію, — сказав Крокодил. — Якесь стихійне, інтуїтивне правосуддя.
— Буває.
— Із арифметикою не все гаразд. Якщо в тебе індекс — одиниця, у когось — одна третя, у таких, як я, — по одній мільярдній…
— Укупі виходить близько трьох одиниць на громаду. Іноді трохи більше, іноді трохи менше.
— Отже, ти найвищий правитель, — сказав Крокодил.
— Десь так.
— Тобто в тебе — один голос, а в решти повноправних громадян, у нас у всіх разом, — два?
— Точно.
— А якщо ти ще попрацюєш і досягнеш індексу один і п’ять десятих, наприклад?
— В однієї людини не буває індексу понад одиницю.
— І ти один на всю Раа, з таким от індексом?
— Я Консул, мені здавалося, ти раніше про це знав.
— Насмілюся зауважити, Консуле… А якщо ти, Консуле, виявишся божевільним, або дурнем, або просто покидьком, якому памороки забило від влади, — тоді що?
— На те є механізм присвоєння індексу. Про який ти, звичайно ж, маєш невиразне уявлення.
— Ну, вибач, — Крокодил розвів руками. — Варто було бігати по вугіллю, щоб вислухати черговий докір.
— Ти випадкова людина в цьому світі, — Айра журливо всміхнувся. — Ти сюди не збирався, ти хотів на Кристал.
— Я взагалі нікуди не хотів.
— От-от… Пробач за питання, але що для тебе Раа?
Вони зупинились на урвищі над невеликою балкою. Бризки маленького водоспаду розбивали сонячне світло, у повітрі висіли три райдуги й повільно згасали в міру того, як сідало за крони сонце. На протилежному боці балки стояв будинок, на вигляд дуже старий, врослий в навколишній пейзаж.
— Раа, — сказав Крокодил, трохи спантеличений, — це… гарне місце.
— Зручне? — з дивною інтонацією спитав Айра.
Крокодил із підозрою на нього покосився:
— Зручне, так. Гуманне суспільство… чудова природа…
І замовк, дуже незадоволений своїми словами.
— Я тішуся з того, що тобі в нас подобається, — кивнув Айра. — На Раа так спокійно, так зручно… Такий м’який мох, зелена трава… Так дзюркоче вода…
Залягла довга пауза. Айра мовчав так красномовно, що ніякий монолог, найзапальніший, не міг дорівнятися до цієї тиші.
— Так, я не народився на Раа, — почав Крокодил, долаючи злість. — Так, я не маю права радити тобі й Тимор-Алкові. Так, плаский хліб, ти не можеш вимагати крові! Батьківщина не може вимагати крові, інакше це не батьківщина, а…
— Я не батьківщина, — Айра знизав плечима. — Ти розмовляєш сам із собою, Андрію, і я не зовсім розумію про що.
— Ти вважаєш, що жертвувати хлопчиною задля майбутнього Раа нормально, гідно, прийнятно!
— Ніхто не може жертвувати повноправним громадянином.
— Та ти ним крутиш, цим громадянином, як хочеш! Він уже цілком у тобі розчинився!
— Хлопчик, що може скласти Пробу з больовим порогом у нуль чотири, не розчиниться ні в кому, — сухо повідомив Айра.
Крокодил замовк, ніби йому заткнули рота.
— Андрію, — сказав Айра, — тебе ніхто не кличе помирати за Раа, і навіть терпіти невигоди ніхто не кличе. Чому ти так нервуєшся?
Водоспад роняв воду, неошатну, без райдуг, у тіні. Мокре каміння блищало ліловими, сірими й білими боками.
— Ти не вважай мене боягузом, — крізь зуби сказав Крокодил. — Я ще б пак навіть можу померти за що-небудь!.. За своїх близьких, наприклад.
І додав подумки: «Якби вони в мене були».
— А я не вважаю тебе боягузом: я тебе бачив на Пробі, — Айра всміхнувся кутиками губ. — Можливо, ти тому й хочеш повернутися на Землю — там у тебе близькі, за яких ти готовий у вогонь і у воду… А що Шана, вона ошукала тебе? Вона не може повернути тебе на Землю?
Крокодил насупився, розглядаючи його. Айрине обличчя залишалося незворушним, мутнуваті очі здавалися бузковими.
— Ніхто не може, — визнав Крокодил. — До того ж до мого народження — мільйони років.
І подумав із несподіваною гіркотою: можливо, за цю безліч років хоч хто-небудь устигне наступити на годящого метелика, і такого непорозуміння, як Андрій Строганов, зовсім не стане в історії людства. А отже, не стане його проблем, не стане лих його сина…
— Знаєш, Айро, — слова зірвались, як вода із гатки, — якби в Усесвіті оголосили конкурс на щонайбезглуздіше існування, я мав би шанс перемогти. Будь-який гриб у лісі існує стократ осмисленіше. Будь-яка комашина-одноденка супроти мене — фундамент світу.
— А ти хочеш, щоб у твоїм існуванні був сенс? — Айра зацікавився.
Крокодил знизав плечима:
— Та ні… Це я так. Капризую.