— Що це?!
Хвиля перекинулась. Рідина розтеклася по траві, і удар був таким, що ґрунт під ногами здригнувся. Крокодил нестримно відступав; він розумів, що має бігти, рятуватись, нестися чимдуж слідом за парубком і дівчиною — але Айра стояв, опустивши руки, відсторонений, навіть розслаблений, і дивився на бурхання рідини. Крокодил не міг бігти, поки Айра ось так стоїть.
— Айра?!
— Десять кроків назад, Андрію, і замри, наче вкопаний.
Раз, два, три, чотири…
Крокодил ступав спиною вперед, чітко розуміючи, що, варто йому повернутися спиною до рідини — він не втримається, поскаче зайцем.
П’ять, шість, сім…
Страхітлива маса знову зібралася хвилею, здійнялася над рештками трави й ринула вперед, як розумна й агресивна істота.
Вісім, дев’ять, десять…
У крайньому разі можна буде зажмуритись.
З комариним дзвоном десь нагорі виникли летючі тіні. Заметалися промені прожекторів. Стало світліше, ніж удень.
Гидкий сморід, запах загнилого м’яса вдарив у ніздрі, розлився по носових пазухах, проник у горло, в легені та в мозок. Крокодил задихав ротом, розуміючи, що довго не стримає нудоту. Темно-червона, в прозорій сукровичній плівці, на нього валила маса злиплих звивистих тіл, у небі метались, мигаючи аварійними маяками, крилаті апарати, а Айра стояв, опустивши руки, не роблячи жодних спроб бігти чи боронитися.
І хвиля тіл, наростаючи, накрила його з головою.
Крокодил і радий був побігти, але йому віднялись ноги. Ця слабкість обернулася перевагою: він бачив усе, що сталося, на власні очі.
Маса зібралася клубком на тому місці, де був Айра.
І раптом освітилася зсередини різким, нестерпно яскравим світлом. Крокодил закричав — так ударило в очі; все взялося рожевим серпанком. Маса закишіла сильніше, тварюки забилися, стікаючи липким соком. Зсередини пробився згусток, схожий на величезне перетинчасте крило, потім інший, потім третій; велетенські шкірясті крила, пронизані венами й капілярами, зрослись, утворивши оболонку, і захопили в себе масу, схожу тепер на пульсуючий мішок, на величезний шлунок.
І майже одразу згори, де снували літаючі прожектори, повалилася вода — каламутна, схожа на мильний розчин.
Крокодил усе ще стояв. Очі сльозилися, мильна вода текла за комір. Усе навколо уявлялося в жовто-рожевому, незвичному кольорі.
Темна маса, вкрита оболонкою, набухла — й опала. Забилась, але вже ясно було, що це конвульсії. Нарешті, мішок ліг на землю, спласкішав, як спустілий парашут, і розтанув, ніби кірка чорного снігу. Там, де кілька секунд тому звивалася червою повзуча рідина, тепер чорніла земля, цілком позбавлена трави. На тому боці галявинки стояли, звісивши гілля, голі безживні дерева. З неба періщили тугі струмені реактиву; Крокодил змок до кісток, шкіра горіла.
— Усім, хто мене чує, — пролунав із неба приємний жіночий голос. — Якомога швидше залиште зону інциденту. Якомога швидше залиште зону інциденту. Зверніться за роз’ясненнями до «інформаторію» за допомогою найближчого справного термінала. Зверніться за роз’ясненнями до «інформаторію»…
Крокодил ступив уперед. Потім ще. Потім зробив одразу декілька квапливих кроків; гола земля. Ні сліду людської присутності. Ніби велетенський шлунок перетравив людину, не лишивши навіть кісток…
— Андрію!
Він різко обернувся. Айра сидів, привалившись спиною до дерева, й сиве волосся спадало йому на обличчя.
— Спасибі, що не пішов, — промовив Айра самими губами. — Допоможи мені, доноре.
Його судини, волокна, гілки. Його джгутики, щупальця, ніби ніжки. Амеба, Всесвіт, космос. Пульсування речовини й вологи, вивільнення енергії. Вік би жити отак, розпластавшись, ніби туманність, у комфортній чорній порожнечі; але ні. Знову ніжні, знову мохнаті, схожі на ручних щурят, з’явилися п’явки й стали гризти, ссати, витягувати; стали відбирати, вкорочувати, висушувати. Стали повільно вбивати.
Це було жахливе, огидне й нестерпне відчуття, хоч і без болю. Гіршою за біль здавалася слабкість: десять секунд до перетворення на ніщо. Дев’ять секунд. Вісім. П’ять. Розчиняється, гасне, відходить свідомість. Остигає смисл. Розкладається світло, зникає життя…
Потім у нього почалися видіння.
Він ішов через ліс, і він був кимось іншим; назустріч із-за білого стовбура ступила дівчина років вісімнадцяти, у вільних білих шортах і короткій безрукавці. Вона всміхалась, і це була одна з небагатьох посмішок Тимор-Алка — він посміхався так само, коли почувався в безпеці й був певен у собі.