Поки Крокодил перетравлював цю сентиментально-романтичну думку, чи думка перетравлювала Крокодила, — бронзо-вошкірий ступив уперед і простягнув руки. Айра поточився, зате Тимор-Алк зробив кілька маленьких кроків уперед — і торкнувся руки батька простягнутою тонкою тремтливою долонею.
Руки бронзової людини подовжилися й оповили Тимор-Алка. І це були вже не руки — смужки червоного м’яса, оголені м’язи, вени, судини; те, що секунду тому було хлопчиною, перетворилося на червоний мішок. Те, що було галявиною, стало об’ємною ілюстрацією з анатомічного атласу — велетенською внутрішньою порожниною, вагітною маткою. Бронзовошкірий зник: там, де він стояв секунду тому, тепер здувалася плоть і ритмічно скорочувалися судини.
Крокодил похлинувся криком. Владно гаркнув Айра; Крокодил зумів зрозуміти, що крик адресований йому і, найпевніше, це наказ стояти на місці.
І він лишився стояти, хоча підгинались коліна.
Вдивляючись у напівпрозорий червоний мішок, Крокодил міг розгледіти людину, що висіла вниз головою в позі ембріона. «Тимор-Алкова мати відмовлялася народжувати, — пригадав Крокодил. — Перші свої два роки — коли немовлята бавляться брязкальцями, белькочуть, усміхаються й навіть бігають, Тимор-Алк провів зв’язаний, униз головою, в мішку. Світ іззовні приходив до нього звуками, голосами, поштовхами серця, та ще мати все намагалася загнати його назад, у небуття, але клітині, що поділилася колись, уже не скластися назад…
Так ось він, жах Тимор-Алка».
Те, що він бачив тоді в колі, під час випробування, прийнявши галюциноген. Те, що бачив, за його словами, й Айра; ось куди весь цей час ішов хлопчина, ось куди його спрямовував хвалений компас напівкровки. «І це зможе привести нас до Творця?!»
Айра озирнувся, шукаючи очима Крокодила. Говорити він не міг — точніше, міг, але Крокодил не зрозумів би слів. Тому Айра дивився.
— Я нікуди не піду, — пообіцяв йому Крокодил.
Дивно як, але Айра зрозумів.
Опустивши руки вздовж тіла, розслаблено, як у літепло, він ступив уперед — у червоне місиво навколо Тимор-Алка.
Він був дирижаблем, величезним небесним тілом зі щільною оболонкою, зсередини розписаною візерунками.
А ззовні він був у вогні. Вогонь пожирав обшивку, і вона тоншала, і давно би прорвалася, якби візерунки не змінювались, не складалися химерно й від цих щосекундних змін не ставали б міцнішими.
Та ззовні вирував вогонь і пожирав обшивку. Візерунки ще давали раду, але все гарячковішими були зміни, дедалі простішими переплетення, губилися фрагменти, наспіх замінялись іншими, і обшивка готова була прорватися, а ззовні бурхав вогонь…
Потім усе зникло. Стояли, зімкнувшись, чорні гілки над головою; мертві гілки, без листя й навіть без кори. Зів’яла трава — сіно з корінням. Трава й дерева віддали життя, щоб, лежачи на спині, він міг бачити сіре небо.
— Андрій?
Слабкий голос; Крокодил повернув голову, світ качнувся. Поряд сидів Айра. Біле й довге, як мотузки, волосся лежало на його плечах, колінах, на мертвій траві.
— Я можеш живу існувати, — прошепотів Крокодил і тільки тоді злякався.
«Мова. О Господи!» Знову зникли з пам’яті російські слова, але й мова Раа здавалася пазлом, складеним поквапом, без багатьох деталей. І неможливо було думати цією перекрученою мовою.
— Говоріння, — прошепотів Крокодил. — Айро, говоріння словом. Погано. Нема.
Айра взяв його за руку:
— Моя помилка. Мігрант. Мова. Я не знав.
— Тимор-Алк? Місце? Життя?
Крокодил насилу підвівся. Хлопчисько лежав поряд, усе ще згорнувшись в ембріональній позі.
Айра похитав головою:
— Жити. Помилка маршруту. Моя помилка.
Крокодил розумів смисл його слів, хоча мова Айри здавалася машинним перекладом з іноземної.
— Ти не було доступ інформація, — сказав він, намагаючись підбадьорити.
Айра ближче привалився спиною до дерева. Згори посипалося в’яле листя; Айра стиснув Крокодилову руку, і той знов побачив себе порожнім ізсередини. Тепер у нього заливали енергію замість того, щоби викачувати.
— Я можеш, — сказав Крокодил. — Стояти рухаєшся. Іти.
Айра кивнув. Витягнув із піхов на боці короткий ніж; умить обчухрав волосся, лишив валятися на в’ялій траві купу довгих білих пасом. Короткі обрізки, що тепер обрамляли його лице, не змінювали кольору. Залишалися сивими.
Айра підвівся, проти звичаю допомагаючи собі руками. Підняв Тимор-Алка. Хлопчисько повільно зм’якнув, тіло його розігнулося, руки та ноги безвільно повисли.