— Ми помилилися, — сказав Крокодил. — Може, є ще якийсь шлях…
Айра сковтнув, сіпнувши кадиком. Підвів руку. Указівний палець уперся Крокодилові в груди.
«Моя черга, — подумав Крокодил. — Та я гадки не маю, куди і як їх вести. Я всього лише мігрант».
— Моя черга, — сказав він уголос.
Світло миттєво згасло, зате повернулося небо. Небо стало очевидним, замерехтіло планетами й зорями, і Крокодил, на секунду втративши рівновагу, впав угору.
Він потонув серед мільйонів вогнів — ніби в центрі галактики, де ніколи не буває темряви.
Хмари ледь розійшлись, і в довгому просвітку блищали, нічого не обіцяючи, дві-три зірки. Ліхтарі відбивалися в темних вікнах, у склі припаркованих машин і в мокрому асфальті; Крокодил ступив декілька кроків і зупинився.
Сирий вітер мазнув по обличчю і пробрався під куртку. Плівка оливи на поверхні калюжі зарябіла, намагаючись зобразити райдугу, але, не змігши, знову скаламутніла.
«Ні, — сказав собі Крокодил. — Я все пам’ятаю. Що зі мною?!»
Він озирнувся. Картина звичної вулиці, якою ходиш день у день, подіяла, як потиличник; ніби форма для текучого воску, ніби колодка для чоботарської шкіри, ця знайома аж до дрібниць картина зібрала його розплескану свідомість, мобілізувала, закликала до порядку.
«Любов-кров; я думаю російською, моя language стоїть усередині, як стовп… Що?! Моя… мова, рідна мова? Нічого, без паніки. Англіцизми в усіх трапляються… Я думаю, зв’язно думаю словами, це головне.
Я повернувся? Мене повернули? Я марив? Мені все привиділося? Що сталось, і куди мені тепер іти?!
Він постояв, змагаючись із запамороченням і боячись повалитися в калюжу. Знову подивився на зірки. «А це вогні, що сяють над нашими головами. А це вогні…»
За спиною стало чути кроки. По газону м’яко пробіг собака, Крокодил упізнав його — це був кокер-спанієль із сусіднього будинку, в капелюшку, що підв’язував вуха, і в камуфляжному комбінезоні. Крокодил обернувся — і заготовлене вітання стало йому в горлі.
Вологим тротуаром йому назустріч ішла… ні, мабуть, усе-таки людина. Так, цілком точно: людина, обплутана напівпрозорим серпанком. Ніби замість одного кишечника в неї було два, і другий пролягав іззовні, мов комунікації центру Помпіду в Парижі. Ніби ці величезні органи були зіткані з туману, або намальовані світлом, або влаштовані за допомогою таємничих 3D-технологій.
Крокодил на превелику силу змусив своє обличчя набути звичайного, хоч і не дуже привітного, виразу. Сусід ішов, обплутаний своїми уявленнями про життя: про першорядність грошей. Про натуру жінок. Про глупоту чорних. Він ішов, обвішаний кислим досвідом, озброєний помилками, обтяжений побутовими міфами, і на голові його тюрбаном височіло криве помилкове переконання, що його сусід уважав своєю вірою в Бога.
— Вітаю, Андрію, з роботи? Що це ти? П’яний, чи що?
— Є трошки, — над силу промовив Крокодил.
— Ти дивись, іди до ліжечка, бо менти заметуть…
І сусід пішов далі, гукнувши собаку в камуфляжі, який радісно заметляв хвостом: чиста тварина, вкрита єдиною світлою ідеєю — вірою в хазяїна.
Він знайшов у кишені ключі і з першого разу, не промахуючись, влучив у щілину. Спрацювала пам’ять рук. Від запаху передпокою — звичайнісінького запаху дому, в якому змішалися й пилюка, й одеколон, і дещиця тютюнового диму, принесена витяжкою з сусідньої квартири, — Крокодил ледве не знепритомнів.
Я вдома.
Човгаючи чобітьми, він пройшов на кухню — сім квадратних метрів. Порожній вазон на підвіконні, де був кактус, але чомусь здох. Картатий стіл, і слід від чиєїсь цигарки на ламінованій підлозі. Крокодил опустився на табурет, підтягнув до себе телефон, прослухав автовідповідач. Крім позавчорашнього дзвінка від замовника, не було жодних записів.
Він п’ять разів поспіль зателефонував на мобільник Свєтці. «Абонент поза зоною досяжності».
Свєтчиній мамі він зателефонував лише один раз, та довго лаяла його за пізній дзвінок: «Що сталося? Нічого не сталося! Пити треба менше, Строганов!»
Тоді він став покірно чекати дзвінка, але дзвінка не було. Усі строки вийшли.
Він сидів у квартирі, наче в колбі з відсмоктаним повітрям, до півночі. Потім відчув, що задихається, й вийшов. Від своєї станції метро дійшов до центру, перетнув його малолюдними, залитими світлом вулицями, минув промзону й знову заглибився в спальні райони. Його сахалися — запізнілі жебраки, менти, п’яниці, повії, таксисти, звичайнісінькі випадкові перехожі, що боязко пробиралися крізь ніч. Крокодил ішов, джинси його промокли до колін, чоботи хлюпали щокроку. Зустрічні тонули в застарілому цинізмі, їхні життєві цінності стовбурчилися зашкарублими кулеметними стрічками. Крокодил ішов, і, побачивши гротескові, липкі, заплямовані страхом фігури, нажахано заплющував очі.