— Та мене ж там нема!
— Значить, будеш.
— Та Бюро…
— Це поза компетенцією Бюро. Це світ ідей, наша територія.
Човен вийшов у широке озеро. Попереду, на протилежному березі, показався високий причал.
— Віртуальна подорож? — хрипко спитав Крокодил. — Світ моїх марень? Повернення вві сні?
Тимор-Алк зітхнув, не припиняючи веслувати. Крокодил подивився на нього й раптом зрозумів: у присутності напівкровки гріх сміятися над «маревним світом».
— Це буде просто повернення, — запросто мовив Айра. — Та, звичайно… якщо тобі є навіщо повертатись.
Човен, повернув і пішов уздовж високого озерного берега. На схилі піною лежали білі й рожеві квіти, хвиля від човна плавним балетним рухом обливала берег. Тимор-Алк нарешті припинив веслувати, весла склались, як лапи жука, і притислися до бортів.
— Це можливо? — тихо сказав Крокодил.
— Так.
— Я повернуся на Землю?
— Так.
— І назавжди зникну з Раа?
Крокодил стиснув у кулаці дерев’яну плашку на ланцюжку:
— Але ж я… я пройшов Пробу тут. Я… тут справедливо?
Айра кивнув:
— Я б хотів, щоб ти лишився з нами.
Крокодил подивився на воду. Схилялося сонце, дальній берег здавався відлитим із бузкового воску, і крила комах набули кармінового відтінку.
— Я б теж хотів, аби ти лишився, Андрію, — раптом сказав Тимор-Алк. — Ми полетимо до зір… І дуже скоро. Буде багато роботи, дуже багато. Залишайся.
— Спасибі, — пробурмотів Крокодил.
У повній мовчанці вони причалили, вибралися з човна, піднялись на порослий травою берег. Попереду виднілось узлісся; прокочували, не спиняючись, кабінки монорейки, у присмерковому небі дедалі яскравішими ставали вогні орбітальних станцій.
— А це вогні, що сяють над нашими головами, — сказав уголос Крокодил.
Вони стояли й мовчки дивилися вгору.
ПІСЛЯМОВА
Рип-рип.
Попереду мерехтів вогник. Сутінки густішали, і здіймався вітер; Крокодил похитнувся, навалився на сніг лижними палками, мало не впав.
— Тато?
Андрійко стояв поряд, у світлій вовняній шапочці з хутряними вухами, в лижному костюмі з написом «Пума» на грудях. Крокодила вразило, як сильно хлопчина схожий на його, Крокодилові, дитячі світлини.
— Тату, ходімо, а то холодно?
Крокодил гарячково розглядав його: широкі пухнасті брови з білими смужками інею. Великі очі без тіні страху. Губи, трохи потріскані від морозу, яскраво-червоні, пухкі.
— Андрійку… це ти?
Хлопчик засміявся:
— Та, ну ти даєш! Ходімо скоріше, а то закоцюбнемо!
Крокодил подивився вперед, на вогник. На світло за деревами, яке — він знав — назавжди недосяжне. «Зараз я прокинусь, і все зникне. Зараз я прокинуся…»
— Ходімо, — погодився він сухими губами.
Зарипів під лижами сніг.
Налетів вітер і розігнав хмари над головами, і проглянули зірки — тисячі, мільйони блискучих очей.
І вогник, що мерехтів попереду, раптом здригнувся — й наблизився.