— Ідіоти, — вичавив Крокодил. — Додому захотіли? З ножем на людину?!
— Тимор-Алк каже, в тебе з регенерацією погано, — сказав парубок із подряпаною щокою, якого звали, здається, Бінор-Дан. — Ти ж просив навчити?
Крокодил мигцем озирнувся — наскільки це було можливо для того, хто лежить у гамаку Парубки стояли кільцем, а трохи осторонь підпирав одвірок Тимор-Алк — зеленоволосий, блідий, із поглядом відсутнім і байдужим.
— За правилами, не заборонено допомагати товаришу між заліками, — просипів застуджений. — Ти пан сам собі чи не пан?
— Якщо пан — давай, накажи волокнам зростатись! — і Бінор-Дан підніс вістря свого тесака до голого Крокодилового живота. М’язи напружилися самі собою.
— Гладкий який, — сказав Бінор-Дан. — Жир важче відновити, але хто обіцяв, що буде легко?
І провів тесаком по животу Крокодила, який зовсім не був жирним, а за останні дні так і зовсім підтягнувся.
Крокодил засмикався, але вирватись не зміг. Ще кілька тесаків розітнули йому шкіру на плечах і грудях. З десяток лез маячило перед очима. Крокодил верескнув; хлопчаки холоднокровно розписували його, залишаючи неглибокі, довгі порізи:
— Затягуй!
— Тренуйся!
— Камор-Бал не отримав громадянства — зате ти впораєшся!
Вигляд крові вкидав їх в ейфорію. Хтось різав по кілька разів, хтось лише погрожував, розмахуючи ножем. Зараз Крокодил зумів би чимало дізнатися про них — але йому було не до спостережень.
— А якщо вийняти око — відростиш назад?
— А якщо відрізати вухо?
Крокодил утратив самовладання й забувся, як тварина, намагаючись витряхнути себе з поганого сну. Тимор-Алк непорушно стояв в одвірку — чиєсь спітніле плече то ховало його від Крокодила, то відкривало знову. Минуло, здається, кілька хвилин — а насправді кілька секунд, — і ззовні крикнув птах. Тієї ж миті світильник метнувся в бік і загаснув. У темряві зашелестіли гамаки, і стало тихо. У тиші брудна Крокодилова лайка звучала особливо безпорадно.
Потім чиясь тінь на мить заступила вогники в лісі. Нечутно ступаючи, увійшла людина: її очі мутнувато світилися в темряві. Від цього видовища в Крокодила мурашки побігли поза скривавленою шкірою.
— Суки, сволота! — викрикнув він, зриваючись на вереск.
Людина озирнулася. Піймала чиюсь руку, повислу з гамака.
— Як ми вправно вирівнюємо пульс, — тихенько сказав голос Айри. — Зараховано, безсумнівно зараховано…
Він зупинився над Крокодилом, розглядаючи його, але не кваплячись звільняти. Крокодил перестав вириватися; важко триматися гідно, коли сам собі видаєшся комашкою на предметному склі.
— Відв’яжіть його, — негучно сказав Айра і вийшов.
«Це вміння бути більшим, ніж ти є. Робити неможливе. Людина — сама собі пан, це перший крок. Людина панує над світом, це другий крок. Хто не пан сам собі — не запанує ні над чим».
«Підготовка до Проби зумовлює систему мотивацій. Людина знає, що долати страх і лінощі — почесно. Що бути воїном — необхідно».
«Якщо я паную над світом, — думав Крокодил, — то чому одружився зі Свєткою? Від самого початку, з пиятики на весіллі — та ні, ще коли вона сказала, що вагітна… Ні, ще раніше — з того самого моменту, як ми вперше прокинулися разом… Від того ранку, де лежала на пилявім паркеті смужка світла й горбився запилений кактус на підвіконні — було зрозуміло, що все це тимчасово. Ми тимчасові, наш зв’язок — данина скороминущій забаганці; ніхто не збирався жити довго й щасливо помирати в один день. Людина на Землі — поняття нестале, і сама Земля, схоже, закінчилась раніше, ніж ми могли гадати. Де тепер Свєтка? Де мій син?»
«Ніде, — виправив він себе. — Земля належить ящерам. Попереду кайнозой. Живімо сьогоднішнім днем…»
Він сидів на м’якенькій траві на березі чистісінької річки, серед нічних вогників, що світили тепло і яскраво, під небом, повним великих рухливих зірок. Він жував листя трав’янистої рослини, схожої на півмісяць, і жованою кашкою заклеював порізи. Висихаючи, кашка стягувала шкіру, ніби медичний клей; вона мала слабку анестезійну дію. Два найбільші порізи, на животі та плечі, ніяк не бажали закритися; Крокодил ворушив занімілими щелепами, випльовував ліки на долоню й шар за шаром викладав на пошкоджені частини — ніби цементуючи потріскане мурування. Ніби заклеюючи діряву покришку.
«Припустімо, я зараз прокинусь, і все буде, як раніше: робота, комп’ютер, колекція DVD на запиленому стелажі. День у день, і непогано, і часом майже щастя. І немає потреби долати страх і лінощі. Порочний той світ, де обиватель має бути воїном. Хочу спокійно зникнути разом із моєю планетою… якщо їй судилося пропасти.