Крокодил зупинився.
— Скуштуй, — сказав Тимор-Алк.
Крокодилів шлунок був набитий простою дикунською їжею, що час від часу просилася назад. Він судомно проковтнув слину; смола, що мінилася зеленим неоновим світлом, не була апетитною на вигляд.
— Ти певен, що це можна їсти?
— Так. Це корисно, — хлопчина ретельно, мов кіт, вилизав долоню.
Крокодил опустився поряд, на м’який, теплий, вологий мох:
— Як ти… почуваєшся?
— Чудово.
— Ти не здатен до цієї… локації? Ти що, йшов, як пам’ятав? Стрибав із каменя на камінь?
Тимор-Алк підчепив указівним пальцем велику краплю смоли, зачерпнув, потягнув на себе, дожидаючи, доки стоншає та порветься липка ниточка:
— Він усе бачить…
— Ти чув, що він тобі кричав?
Обличчя Тимор-Алка стало жорстким:
— Ні.
— Чув, — сказав Крокодил.
— Ні, — повторив хлопчина з притиском. — І ти не чув. Це порушення службової інструкції. Він зламав посадові…
Крокодил труснув головою. Слова стали на свої місця: «він порушив свій обов’язок», так зрозуміліше. І правильніше з точки зору його нової рідної мови.
— Та ти ж розбився… на смерть.
Крокодил сказав — і прикусив язика.
— Я живий, — Тимор-Алк облизнув блискучі губи й знову потягнувся за смолою.
Крокодил пригадав тіло на піску, в центрі кривавого полум’я, з розчахнутим черепом. За комір ніби насипали снігу.
— Чому ти… навіщо ти мені допоміг у печері? Навіщо вів мене, збирав для мене жетони?
Тимор-Алк пожадливо вилизував палець, освітлюючи смолою лице, зуби й навіть горло.
— Спасибі, — сказав Крокодил.
— Вибач, — промовив хлопчина. — Вони тебе різали… не зозла. Просто вони… майже не відчувають болю. Для них це так… пусте.
Крокодил пригадав розмову Айри з сивою жінкою: «Ти відправила хлопчика з порогом нуль чотири складати Пробу?!» Він в останній момент стримався й не запитав, що таке «нуль чотири» щодо больового порога. Утримав слова буквально на кінчику язика.
— Та мені й не було дуже боляче, — сказав, відважно брешучи. — Просто кривдно. Та й…
Він хотів сказати, що після того, що сталося з Тимор-Алком, згадувати нічну різанину в гамаку навіть якось ніяково. І тут же знову здригнувся: «А як цей парубок, із його больовим порогом, пережив свою смерть?!»
Тимор-Алк їв. Розпитувати його, як воно бути мертвим, Крокодил не став.
— Хто такий Айра? — спитав він, подумавши.
— Він, — Тимор-Алк глибоко зітхнув, — він… Знаєш, я не хочу про нього говорити.
Та, менша, ящірка згорнула язик трубочкою — і раптом зникла. Друга переступила лапами на стовбурі й продовжувала їсти.
— Як вони називаються? — неуважно спитав Крокодил.
— Гамаші.
— Я про цих… тварин.
— Ну так, вони звуться гамаші… А що?
Здається, після пригоди на березі нова рідна мова в голові Крокодила почала хибити. Здається, що дивного, якщо лісові ящірки, схожі на сетерів, звуться гамашами…
— Завтра рано вставати, — сказав Тимор-Алк і начисто вилизав долоню. — Я піду.
— Ти сподіваєшся пройти… над цим водоспадом?
— Тепер? Напевно пройду. Я там усі камені пам’ятаю.
— На добраніч, — сказав Крокодил.
Хлопчисько пішов. Другий гамаш умостився на стовбурі зручніше, даючи зрозуміти, що насититься не скоро. Після секундного вагання Крокодил витяг із піхов тесак, узяв на кінчик трохи смоли й скуштував.
Це було схоже на коньяк із цукровим сиропом. Крокодил тримав смолу в роті, доки вона не розтанула, потім висунув язика якомога далі й скосив очі; так, кінчик язика світився. Крокодил сплюнув — у траву полетів плювок світної слини.
Йому раптом стало затишно в компанії смолоточивого дерева й незворушного ласуна-гамаша. Мабуть, уперше йому було так затишно на Раа. Він сів, схрестивши ноги, й подивився вгору, де крізь густе плетиво гілок де-не-де проривалися, проблискували небесні вогні.
«А це — вогні, що сяють над нашими головами»…
Він знову на якусь мить побачив себе повітряною кулею, розписаною зсередини. «Та знай, побачивши тебе, хочуть вони вен візерунок знищить і вгамувати кров бурхливу…»
«У Лорки сказано — «вен голубизну знищить». Голубизна, а не візерунок. Якою мовою я думаю?»
Він квапливо спробував зримувати «любов» і «кров», і знову нічого не вийшло. Тоді, сам не розуміючи навіщо, він витягнув із піхов грубий і гострий тесак. Вістря, з якого Крокодил куштував смолу, світилося.
Він приклав вістря тесака до руки, у тому місці, де рожевів давнішній поріз, і провів нову лінію. Виступила кров; у зеленому світлі вона здавалась медовою.