— Чому я тебе чую в цьому гуркоті, якщо я себе майже не чую?
— Тому що мій голос і гуркіт розкладені на різні ланцюжки сприйняття.
— Що?!
— Вибач, я не знаю, який ти маєш рівень технічної підготовки. Не певен, що сенс зараз про це говорити.
Малесенькі пташечки носилися в тумані, щосекундно міняючи напрям і ні на секунду не порушуючи ладу: три на чотири, дванадцять пташечок, ніби кристалічна решітка.
— Стрибай, — сказав Айра. — Це куди простіше, ніж регенерувати. Склепи очі й не розкліплюй, доки не виберешся на той берег.
У його останніх словах пролунав відчутний наказ. Мабуть, Айра міг би, не підвищуючи голосу, командувати величезною армією; Крокодил насилу втамував бажання негайно скоритись.
— Я правильно розумію — ти ж не будеш мені підсиджувати?
— Ні.
На самому краю найближчого каменя, горизонтально простягнувшись над водою, росли, вкорінившись у розщелині, дві товсті стеблини з крихітними білими квітами. Крокодил заплющив очі — і спробував побачити їх; ось вони, мокрі від туману та бризок, ситі вологою, задоволені життям рослини.
Айра мовчав. Інтуїція в нього була справді вовча. Він міг зараз підбадьорити чи наказати, але заохочення розлютило б Крокодила, а наказ викликав би прямий опір. Була потреба в мовчанці — й Айра мовчав; Крокодил стояв, зажмурившись, надимаючи ніздрі, слухаючи гул води й розглядаючи в сірявій темряві під повіками дві уявні стеблини з крихітними квітами.
Три кроки?
Він глибоко зітхнув, затамував подих і стрибнув. Босі підошви вдарились об камінь сильніше, ніж він міг сподіватись, але це була шерехата, волога, стійка опора. Крокодил присів, як великий товстий птах, намацав руками пружок спереду й пружок позаду; повернутися й стрибнути назад, на берег, було б справою кількох секунд.
— Правіше. Стоп.
Крокодил повернувся, як стрілка спідометра, й завмер, сліпий і мокрий від бризок.
— Три з половиною кроки. На рівні нової опори вище на долоню. Можна.
«Гарне слово — «можна», — подумав Крокодил. — Не команда — «Давай!», не наказ — «Руш!». Філософія життя: можна. Можливо. А значить, належить зробити. Урешті-решт, я будь-якої миті можу розплющити очі»…
Він хитнувся взад-уперед, перекочуючи центр ваги, наче яблуко на тарілці. Знову глибоко зітхнув, відштовхнувся від каменя й стрибнув у темряву. Приземлився цього разу вдаліше, майже не забився. Камінь був оточений травою, ніби лисина довгим волоссям, і Крокодил мимоволі вчепився в мокрі стеблини; над водоспадом ходив вітер і жбурляв у лице важкі прісні бризки.
«Мої повіки зрослися, — подумав Крокодил. У мене зовсім немає очей. Це можна, можна; ось уже другий камінь. А всього їх п’ятнадцять… Чи шістнадцять?»
— Лівіше.
Крокодил повернувся, як глобус, і повертався дуже довго, поки не почув — «Стоп». І подумав, що правилам випробування усе це нітрохи не суперечить, але якщо Айра якоїсь миті вкаже йому неправильний напрям…
Трава, що застилала тріщини, легко розставалася з корінням. Крокодил струсив із пальців прилиплі травинки; навіщо це Айрі? Навіщо вбивати Крокодила?
Він став свідком чогось і сам не знає, наскільки це серйозно. Айра, який від самого початку тільки й мріяв відрядити Крокодила на материк, чомусь сам запропонував пройти випробування… Саме таке, в якому смерть легко скинути на об’єктивні труднощі, природні втрати, мігрант так хотів стати повноправним громадянином, як шкода…
Але ж будь-якої миті можна просто розплющити очі?
— Чотири кроки, нова опора нижче на півдолоні. Можна.
Здається, вийшло сонце. Крокодил відчув, як під повіками стало світліше; Айра мовчав.
Чотири кроки. Стрибок із місця. Відштовхуватися треба однією, приходити на іншу, вийде довгий шпагат у повітрі…
Крокодилові дуже хотілося заговорити цієї миті. Окликнути Айру. Ще раз почути його голос… хоча з голосу цієї людини неможливо щось визначити.
Він стрибнув майже без підготовки, відштовхнувся правою ногою й став на ліву. Забив ступню. Прохолодний мокрий камінь тулився до ноги, ніби бажаючи швидше втамувати біль.
— Правіше. Ледь-ледь. Стоп. Три з половиною кроки, опора на тому ж рівні, можна.
Голос лунав зовсім близько. Айра йшов за Крокодилом назирці й зараз сидів на камені посеред потоку. За спиною. «Ти виконуєш непотрібні, неможливі дії, причому важачи життям»…
Крокодил стрибнув.
— Ти не розплющиш очей? Так і залишишся?
Повіки боліли, м’язи обличчя скорчило. Крокодил не знав, як повідомити Айру про свою проблему, коли гучний хлопок під самим носом змусив його підскочити, й очі нарешті розплющились.