— Я забув як, — сказав Крокодил.
— Сімнадцять. Шістнадцять.
Заради чого це все?! Заради чого він обмочився над водоспадом, у самому центрі переходу, коли опора ледь не вислизнула з-під ніг?!
— Десять, дев’ять. Вісім…
Крокодил знову побачив перед собою вир води, побачив двох людей у піні, в потоці, що перекидає каміння вагою в тонну. Побачив пісок, мертвого Тимор-Алка, пригадав слабкість і нудоту, й вогні перед очима…
«А це вогні, що сяють над нашими головами».
Запах крові вдарив йому в ніс — і незбагненно перетворився на звук. Тепер він чув запах крові, як акорд, що склався з далеких автомобільних гудків. Дисонанс, порушення візерунка, розмазаний штамп. Орнамент, спраглий повернутися до норми. Плюс до мінуса, ключ до замка, чоловік до жінки.
— Три, два, один…
Далекий акорд склався в просту терцію.
— Час.
Крокодил облизнув губи. Четверо парубків простягали перемащені кров’ю, позначені свіжими шрамами руки. Крокодил провів пальцем по нерівному, випуклому, рожевому рубцю.
— Зараховано, — сказав Айра. — Я вітаю всіх, хто досі з нами: позаду перший модуль Проби, ви всі вклалися в стандарт фізичних і вольових якостей повноправного громадянина…
Він подивився на Крокодила, вони очима на секунду скинулись.
— А тепер, — Айра трохи підвищив голос, — новий блок завдань. Зі мною піде зараз половина групи.
Рухом руки він мов розітнув лаву навпіл: усі на правому фланзі потрапили під його погляд і, напружені, вийшли вперед. Усі ліворуч заточилися; здавалось, Айра був ножем, а лава підлітків — м’яким тістом.
— Перша група йде зі мною. Друга — відпочиває, але нікуди не розходиться. Опівдні ми повернемося, тоді відпочиватиме перша група, а друга — буде проходити випробування. Усім зрозуміло? Вперед.
І лава, вкорочена наполовину, заглибилася в ліс. На галявині стало просторо; перемащені кров’ю складачі регенерації впали в ейфорію і з тупотом полетіли до річки. Тимор-Алк сів, ніби в нього підломилися ноги, і підібрав із трави смажений гриб.
Крокодил пригадав, що не снідав і напередодні майже не вечеряв.
— Пригощайся, — Тимор-Алк розломив гриб, наче коржик. — Маєш!
— Спасибі.
Крокодил усівся поряд і руками, перемащеними присохлою кров’ю, взяв частунок.
— Хто твої батьки?
Він усе-таки не втримався. Тимор-Алк сидів, догризаючи підгорілу кірку гриба, і більше на галявині нікого не було — залишені в таборі перемістилися на берег, і звідти долинали голоси й заливистий сміх. А Проба тяглася, не збираючись кінчатися, й перспективи Крокодила, хоч і не такі невтішні, як перше, залишались туманними. Він поставив питання, побачив тінь, що промайнула на виду хлопця, й заговорив, не даючи йому спам’ятатися:
— Хочеш, я розповім тобі про себе? Як я народився на Землі, як ходив до школи? Мої батьки були розлучені… Тобто вони розійшлися, коли мені було чотири роки. Батько поїхав до Америки… тобто на інший континент. Мати вийшла заміж, а потім знову розлучилася. Вона мене зростила… Тобі все це цікаво? Розповідати?
— Чому ти полишив свою планету? — спитав Тимор-Алк.
Цього питання Крокодил боявся над усе.
— Не знаю, — сказав він щиру правду, що звучала як знущання. — У зверненні до себе я сказав, що на Землі не маю майбуття. Та не пояснив чому… То хто твої батьки, Тимор-Алку?
Хлопчисько провів долонею по короткому зеленавому волоссю. Ще вчора воно опало з його голови, наче листя, а тепер відросло заново. «Ініціація, — подумав Крокодил, — це смерть і воскресіння».
— Мою матір звали Альба.
— Звали? Вона…
— Ну так, вона померла. Пологи… коротше… Я її майже не пам’ятаю.
— Майже?
— Я народився пізно. Біологічний вік не збігається з часом, що минув від народження. Я дещо пам’ятаю, ну, уривками, звичайно. Пам’ятаю, як був усередині матері, в темряві, й чув голоси ззовні. Вона не хотіла мене народжувати.
— Чому?!
— Я ж не такий, як усі, — сказав Тимор-Алк із ледь помітним докором. — Я наполовину Тінь.
— Наполовину що?!
— Наполовину Тінь, — повторив Тимор-Алк, зсунувши брови. — Коли я народився, мене досліджували й дійшли висновку, що фактично я — людина. Тобто я з’явився в результаті злиття двох статевих клітин, поєднання двох генетичних наборів…
— Хто твій батько? — нажахано спитав Крокодил.
— Тінь, — глухо повторив Алк. — Це значить, що він — породження свідомості моєї матері. Він постав у її уяві, вона побачила й повірила. А потім було пізно, тому що вже з’явився я. Вона не хотіла мене народжувати, я сидів усередині два роки.