Тимор-Алк різко звів голову. Секунду вони з Айрою дивились один на одного впритул.
— Удруге, і без підготовки, — сухо сказав Айра. — Це складніше, ніж уперше. Та це чесно.
Він озирнувся, підійшов тепер до іншого дерева й кілька разів стукнув його піхвами, перш ніж дупло нарешті відкрилось. Айра із натугою витягнув потворний шланг; Крокодил дивився на нього з жахом.
— Групо, — сказав Айра, — ви вільні. — Ідіть до табору й відпочивайте. Дорин-Гаю, принеси мені шкаралупу, будь ласка.
Хлопчаки ззирнулися. Хтось повернувся і кинувся геть із галявини, хтось зволікав. Дорин-Гай на негнучких ногах пройшов до місця, де в розвилці зберігалася половинка шкаралупи, взяв її в руки, ледь не роздавив; зупинився перед Айрою, що повільно зціджував на траву прозору рідину.
Вуркотання над галявиною то посилювалося, то затихало. Десь угорі важко залопотіли невидимі крила. Айра наповнив половинку шкаралупи й простягнув її Дорин-Гаю.
— Я не буду, — тихо сказав хлопчик.
— Що?
— Я не буду, — повторив Дорин-Гай пошепки. — Я не можу. Я… собі не пан.
— Спробуй, — тихо сказав Айра. — Решту ти складав чудово. Ти побіг по вугіллю, пам’ятаєш?
— Тоді було не так.
— Але ж і тоді було страшно?
— Це було не так, — голос хлопчини затремтів.
— Хочеш, я дам тобі перепочити? До завтра?
— Ні. Я ніколи не буду це пити. Ніколи, — на виду в Дорин-Гая застигла огида вперемішку з жахом.
— Добре, — Айра опустив кутики губ. — Іди до табору з усіма, відпочинь і приготуйся їхати додому.
Він підвів голову. Крокодил, і з ним кілька парубків, мовчки чогось чекали.
— Я звелів іти до табору, — холодно сказав Айра.
Хлопці послухалися. Дорин-Гай прослизнув повз, втягнувши голову в плечі, але замість відчаю Крокодил побачив на його обличчі спокій і полегшення. Айра тим часом виплеснув рідину на коріння рослини, знову наповнив шкаралупу й зупинився перед Тимор-Алком.
Зеленоволосий не зрушився.
«А якби це був мій син, — подумав Крокодил. — Якби мій син, Андрій, виріс і поїхав на острів складати Пробу?»
Йому запаморочилося в голові. Він обернувся, боячись побачити на галявині хлопчика з заплічником, але побачив тільки стовбури, схожі на різьблення божевільного скульптора, рої срібної мушви, стоптану землю й, біля дальнього коріння, ледве прим’ятий мох.
Коли він знову подивився на Тимор-Алка, той уже тримав у долонях шкаралупу, повну прозорої тягучої рідини.
— Ти ж собі пан, — негучно проказав Айра.
Підліток кивнув і, закинувши голову, випив усе до краплі.
— Я звелів іти до табору! — Айра вп’явся просто в Крокодила нерухомими мутнуватими очима.
— Я йду.
— Не тягни час.
Тимор-Алк, ні на кого не дивлячись, вибрав місце посеред галявини, витягнув ніж і замкнув себе в колі. Повернувся спиною до Айри та до Крокодила. Відчуваючи босими ступнями вологу, давлячи дрібні скалки шкаралупи, Крокодил відступив до арки в напрямку лісу.
Тимор-Алк усівся, схиливши голову. Айра стояв у нього за спиною, холоднокровний, як ящірка, лише ліва кисть його поволі стискалась і розтискалася. Крокодил не хотів бачити того, що тут неминуче відбудеться, але не міг не затриматися на одну секунду.
Ось місце, де стояв хлопчик із заплічником. Крокодил схилився, став на коліна, вдивляючись у блідо-зелений жорсткий мох…
І побачив відбитки двох рифлених підошов.
Цього вечора біля вогнища дуже, дуже багато говорили.
Полос-Над, звичайно балакучий, мовчав. Дорин-Гай сміявся до вереску, щось дуже нездорове було в його радощах. Здавалося, парубок нетямиться від того, що його жах більше не повториться. Що ж він бачив таке, що примусило його вийти з кола — і з істеричною радістю відмовитися від Проби?
Іншим разом Крокодил підсів би до компанії й дізнався багато нового, а заразом став би для товариства своїм. Та тепер він не міг думати ні про що, крім відбитків китайських кросівок на поверхні планети Раа.
«Тату, я падаю!»
Тимор-Алк повернувся пізно і був усього лише трохи блідішим, ніж зазвичай. Одразу за ним прийшов Айра й повідомив остаточні результати: додому за підсумками випробування вирушає Дорин-Гай. Тимор-Алк склав, він залишається.
Тимор-Алка оточили. Його плескали по запліччю, обіймали, йому потискали руку; неможливо було уявити, що ще зовсім недавно цього парубка мочали в ріку задля втіхи і дражнили «зеленого шмарклею». Тимор-Алк, здається, був дуже розчулений і знайшов у собі сили всміхнутися.