— Відпусти, — видихнув Крокодил.
Айра розняв захват. Крокодил подумав із сумом, що фізично протистояти цій людині в нього не вийде, мабуть, навіть після тривалих завзятих тренувань.
Він сів, відпльовуючись. Айра, наче нічого й не було, ліг поряд і знову простягнувся.
— Твоя правда, — сказав Крокодил. — Я мігрант, і це навічно.
— Чому ти пішов зі своєї планети?
— Та не знаю я! У мене забрали пам’ять разом із двома роками життя й закинули за тисячі парсеків, за мільйони років! І коли до мене приходить син, якого тут нема, якого не може бути…
Він раптом затнувся.
— Слухай-но, Айро, а коли ще раз вип’ю тієї гидоти — він знову прийде?
— Якщо він для тебе — символ провини, уособлення докору, тоді, звичайно, прийде. Тільки пізніше ти знову відчув себе покидьком.
Вони мовчали кілька хвилин. А може, кількадесят хвилин. Супутники линули по небу, хвиля тихо набігала й безгучно скочувалася по піску, і в лінії прибою ворушились, мигаючи, шестиногі риби з блискучими очима.
— Стабілізатори — навіщо? — спитав Крокодил, дивлячись на жовту іскру в небі.
— Матерія первинна. Хоча так було не завжди.
— А що було?
— Образ. Ідея. Слово… Те, з чого звичайно починається світ.
— Звичайно?!
— А ти як думав? — Айра повернув голову.
— Не знаю, — Крокодил потер скроні. — У нас на Землі нема ніяких стабілізаторів.
— Точніше, ти нічого про них не знаєш.
— Ні! Я чудово знаю устрій світу, в якому я народився й виріс! Можна сперечатися скільки завгодно, матерія первинна чи ідея, але чайник нагрівається від вогню, дитина народжується від двох батьків, будь-який двигун треба спершу сконструювати, а потім випробувати! Сон — це хімічний процес у мозку, молекули є, а образів не існує!
— Андрію, два роки тому ти збирався мігрувати з Землі?
— Ні, звичайно. Я гадки не мав, що таке може бути…
Крокодил затнувся.
— Може, ти точно знав, що міжзоряні перельоти — справа далекого майбутнього, а машина часу неможлива в принципі?
Крокодил застогнав крізь зуби.
— Я нічого не знаю про Землю, — сказав Айра. — Та припускаю, що й ти чогось про неї не знаєш.
Крокодил просів, як снігова кучугура, підтанувши. Ліг, торкнувся потилицею прохолодного піску.
— Реальним є все, що людина здатна уявити, — сказав Айра. — Уявляєш собі такий світ?
— Авжеж. Людину вмить знищать чудовиська, яких вона вигадає, і далі не буде кому уявляти.
— Так, якщо людина — наляканий підліток. Так, якщо вона не пан сама собі.
— Проба…
— Еге. Проба — це інструмент, я казав тобі. Повноправним громадянином може стати лише той, хто здатен підтримувати баланс між волею й тілом, тілом і духом, людиною й тінню.
— Регенерація, локація та інша хріновина…
— Так-так. «Я пан сам собі» — універсальна формула.
— Ще — маніпуляція, — сказав Крокодил. — Цькування. Загострення конфлікту.
— Так. Тільки той має статус повноправного громадянина, хто панує над своєю агресією й заздрістю. Хто не піддасться ні шалові, ні спокусі, ні нападу паніки. Хто побіжить по вугіллю, врешті-решт. Я приблизно те саме казав на початку Проби, ти що, не чув?
— Я не розумів, — зізнався Крокодил. — Я думав, це так… метафізично.
— Ідея, що перебуває в конфлікті з носієм, — це божевілля. Люди вигадують хвороби й умирають від них. Діти, яких нема, залишають на землі сліди чобіт. Дівчина вигадує собі друга, кохає його, народжує дитину. Це поодинокі, разові прориви, збурення.
— Як дівчина може народити сина від уявного чоловіка?! — Крокодил знову сів і взявся за голову.
— Для неї він реальний. Яйцеклітина запліднюється. Ділиться. Ось тобі й син, — Айра говорив, дивлячись на море, незвично м’яко й сумовито.
Крокодил спостерігав за ним кілька секунд. Над обрієм здіймався, як маленьке сонце, новий супутник, а можливо, орбітальний завод.
— Ти був знайомий із матір’ю Тимор-Алка? — спитав Крокодил.
Айра не ворухнувся.
— Його бабуся чомусь уважає, що ти упереджено ставишся до нього… І він — він знав тебе раніше, принаймні знав, що тебе звуть Махайрод…
— Андрію, — Айра примружився. — А хто твоя дружина? Чому син для тебе став страхіттям, а?
— Тому що, — Крокодил сковтнув, — ми зі Свєткою одружилися здуру, не особливо думаючи про майбутнє. А потім розлучились без скандалу, як усі нормальні люди. Тому що я цього пацана… ну, ніби любив, але потім забув, як іграшку. Досить?