Відшукавши на дерев’яній полиці в коморі свій одяг, Крокодил пішов до річки. Роздягнувся догола й довго мився нехолодною, м’якою водою. Трохи поплавав. Розтерся шорстким рушником. Натягнув джинси й сорочку. Відчув себе скуто, ніби надів чужу шкіру.
Повісив на груди дерев’яне посвідчення на ремінці.
Наближався світанок. Сидячи на березі ріки, Крокодил назирав за рухами риби на мілині. За летом зграї мошок, схожої на модель галактики. За тим, як змінювало відтінки вранішнє небо, і гасли дрібні зірки й непримітні супутники, і блідли яскравіші вогні. А потім вогні й геть усмокталися в зеленувате глибоке поле — зійшло сонце й осяяло верхівки лісу, всі ці глянцеві віяла, пишне пір’я та споруди з ліан.
Тоді Крокодил устав і повернувся до вогнища.
На знов розпаленому вогнищі вже готували сніданок. Три десятки новоприбулих підлітків у новеньких однакових штанах до колін розбирали тесаки й піхви; перед ними стояв, схрестивши руки, незнайомий чоловік, зі спини схожий на Айру, але тільки зі спини.
— Снідатимеш? — спитав Крокодила Полос-Над. Він перевдягнувся в домашнє, але комірець не став застібати і рукава легкої сорочки закотив вище ліктя.
— А де Айра?
Полос-Над розвів руками, ніби приєднуючись до Крокодилового здивування.
Човен підійшов до похилого причалу, розвернувся до нього правим боком і, як жук, склав шість лап.
На березі було повно народу. Уздовж схилу снували кабінки монорейки. Хлопчаки, а нині дорослі повноцінні громадяни, майже водночас зіскочили з борту на причал, і натовп зустрічальників захвилювався.
Це було підкреслено суворе й дуже урочисте вітання. Ніяких обіймів, сліз і поцілунків, хоча серед зустрічальників повно було жінок і дівчат. Хлопці, знявши з шиї посвідчення, простягали їх матерям, батькам, братам і сестрам; ті стискали дерев’яні плашки в кулаках. Спочатку було тихо — тільки погляди, невмисні доторки, щасливі посмішки; потім люди разом заговорили.
— З поворотом, синку…
— Вітаю, малий, сьогодні будемо святкувати…
— Сестри приїхали…
— Молодець, я й не сумнівався…
Крокодил знайшов очима Тимор-Алка. Метис стояв, як звичайно, осторонь від юрби, обома руками тримаючись за руки своєї бабусі. Крокодил ледве впізнав її: замість пальмової спідниці на жінці був брючний костюм, скроєний точно до фігури, волосся забране під маленький капелюшок, і вся вона здавалася молодшою та стрункішою, ніж тоді, на острові.
Ці двоє мовчали. Тимор-Алк стояв до Крокодила спиною, зате обличчя жінки, яка не знала, що за нею спостерігають, було красномовнішим за будь-які слова. Вона дивилася на внука без сліз і без посмішки, але від виразу її очей Крокодилові стало жарко.
«Вона знає, що парубок був мертвим, — спало на думку Крокодилу. — Вона знає все. Цей хлопчина їй аж до болю дорогий, і величезні зусилля потрібні, щоб не сховати його під крило, не замкнути навіки в затишній кімнаті, не привласнити, як іграшку. Адже вона, певне, могла б: він метис, а вона, вочевидь, функціонер держави-громади».
Крокодил пригадав слова Тимор-Алка про те, що хлопцева бабуся працює в Міграційному центрі. Саме час підійти й познайомитися; він ступив декілька кроків, обережно маневруючи в радіснім натовпі, й зупинився.
Тимор-Алк і його бабуся стояли, тримаючись за руки, ніби пам’ятник сімейному щастю. Навколо вже рідшала юрба, люди розходилися, балакаючи, нарешті дозволивши собі обійнятись. Підлітки, що стали Крокодилові майже рідними за ці кілька тижнів, сідали у вагони монорейки, оточені батьками, друзями, братами й сестрами; Крокодил знав, що в кожне посвідчення внесено, крім іншої інформації, контакти всіх, хто разом проходив Пробу. Хтось скористається цією можливістю, хтось ні; хтось зустрінеться за декілька років веселим товариством, хтось забуде назавжди, тому що Проба — це не тільки приємні спомини. Значно більше неприємних. Кому вже як пощастить.
Крокодил стояв; не те щоб надмірна чемність — елементарна інтуїція підказала йому, що цих двох не слід займати. Зараз не буде пуття. Та це й нелюдяно, зрештою.
Тимор-Алк і його бабуся нарешті зрушили з місця. От зупинився вагон, відчинилися матові двері, простяглася зсередини якась гілка, всипана жовтими ягодами. Заходячи, Тимор-Алк обережно прибрав гілку — і зустрівся поглядом із Крокодилом.
Двері вже зачинялись.
Певно, парубок хотів усміхнутися й махнути рукою, але Крокодил устиг побачити лише сам початок його руху — Тимор-Алкові губи скривились, і смикнулося плече. Двері вагона цмокнули, монорейка ковзнула вздовж берега й одразу збочила у джунглі, і Крокодил зауважив, що лишився на причалі сам-один.