— А на Землі що, інакше?
Крокодил здивувався:
— По-моєму, так.
— А по-моєму, ні! — сказала Ліза виклично. — Приходиш до офісу, під’єднуєшся до комп’ютера, і ось ти вже не людина, а приросток. Мізки вимикаються. Відсидиш свій день, але таки не вільний: не можеш гуляти, читати і їздити у відпустку, тому що комусь вічно винен, винен, винен!
— За що ти на мене лютишся? — спитав, розгубившись, Крокодил.
— Не на тебе, — вона дивилася вбік. — Ось ця штука їде — це мій вагон?
— Буде твоїм, якщо ти в нього сядеш.
— Спасибі тобі, Андрію, — вона легко поцілувала його в щоку. — Ти мені допоміг загалом. Я тебе потім знайду, добре?
— Добре, — він востаннє торкнувся її жорсткого рудого волосся.
— Бувай.
— Бай, — сказав він пошепки.
Вагон поїхав.
Крокодил знайшов собі місце під деревом, блискучим, як новорічна ялинка, і сів, притулившися спиною до стовбура. Усе, що врухомлювало його м’язи, очі, бажання, думки, — усе це вичерпалося враз, ніби на шланг наступили ногою.
Ось він, повноправний громадянин Раа.
Він може працювати, а може не працювати. Може навчатись, а може не навчатись. «А на Землі що, інакше?»
І на Землі те саме. Він сідав за комп’ютер і ставав колесом… Гаразд, перекладачем. Краще б колесом — так чесніше. У його житті не було нічого, чого варто було б триматися, — лише звичка. Лише чергування дня й ночі. Блондинок і брюнеток. І от сталося диво: добрий чарівник викрав його з Землі й переніс на Раа, де дав сенс життя.
І дав його досягти. Тепер Крокодил — єдиний мігрант, що спромігся домогтися статусу повноправного громадянина. Маєш; тепер він із чистим сумлінням може вивчитися на донора сперми.
І всі, виявляється, так живуть у цьому чарівному лісі, повному світлячків, цикад і співучих джерел. «На Землі в тебе немає майбутнього, Андрію». А на Раа що, інакше?
Він скоцюрбився, обхопивши коліна руками, і з подивом зрозумів, що згадує дні, проведені на острові, з ностальгією.
Ой людоньки! Таж він усе життя згадуватиме Пробу мало не як найкращу пору на всьому віку! Кажуть, так ветерани згадують війну…
Він заплющив очі, щоб не бачити святкових вогнів навкруги, і вимкнувся, як тостер.
Попереду мерехтів вогник. Сутінки густішали, сніг скімлив під лижами, і здіймався вітер. Та до хатинки лишалося геть небагато. Рукою сягнути.
— Ти не втомився, малий?
— Нє-а.
— Не змерз? Ми невдовзі прийдемо.
— Мені не холодно, татку.
Рип-рип.
— Як ведеться в школі?
Нема відповіді. Дурне запитання. Яка школа, якщо навколо снігові схили, далекий ліс і вогник хатинки попереду?
— Хочеш, ми зробимо робота з картонних коробок?
Нема відповіді. Їм не потрібні роботи з коробок, вони купують китайських роботів у крамниці. Чи грають роботами на екрані компа.
«Я не знаю, про що з ним говорити, — жахнувшись, подумав Крокодил. — Ми ніколи не зрушимо ні на крок, усе так само будемо рипіти лижами. І вогник, наче в’язанка хмизу перед носом осла, не наблизиться ні на п’ядь»…
— Андрій Строганов?
Він сів і затряс головою. Просто перед обличчям похитувався, мов соняшник, великий комунікатор на зеленій ніжці. На траві лежали сонячні плями: високо над лісом, над кронами, світила добра й м’яка зірка Раа — місцеве сонце.
— З вами хоче мати розмову представник Ювенальної прокуратури Раа.
— Чого-чого?!
І враз виник, як біс із коробочки, чоловік у чорному форменому костюмі з високим коміром. У костюма не було рукавів; круглі плечі й рельєфні м’язи представника прокуратури дивний мали вигляд укупі з його пісним, дуже смаглявим, немолодим обличчям.
— Андрію Строганов, громадянське звання зобов’язує вас бути присутнім на судовому процесі як свідка кількох епізодів, як потерпілого в одному епізоді.
— Свідка? — Крокодил продер очі. — Потерпілого?!
— Засідання призначено на сьогодні. Отримайте направлення, перепустку й транспортну карту.
Чоловік увічливо помахав рукою й зник. Комунікатор виплюнув стрічку бересту, склався, мов квітка на заході сонця, і втягнувся в м’який дерен. Крокодил застогнав і взявся за голову.