Він уявляв собі склепінчасті зали, довгі ряди крісел, суворих людей у мантіях. Він тридцять разів по-різному уявляв залу суду, поки міський трамвайчик віз його, згідно з мапою шляху, через червоні, бежеві, медові квартали мегаполіса Раа.
Трамвайчик являв собою кульку на підвісці, прилиплу до сотні подібних кульок, здалеку схожих на риб’ячу ікру. Прозорість стінок регулювалася доторком: варто було натиснути сильніше, і стінки поволі зникали, розчиняючись, так що пасажир линув у повітрі над вулицею. Варто було стукнути кістками пальців, і стінка ривком затемнялася. Злегка побарабанивши по дзвінкому покриттю, можна було опинитися в цілком затемненій кабіні: тоді загорялося світло.
Забавки з трамвайчиком прикрасили Крокодилову дорогу. З кожною хвилиною він нервував дедалі більше. Щоб розрадитись, геть прибирав затемнення, дивився вниз, де широкими вулицями текли ріки, а вузькими — струмки, причому течія ніяк не була пов’язана з рельєфом місцевості. Ріки текли вгору й повертали під гострим кутом, коли це потрібно було містобудівникам. Вантажні тунелі-труби здавалися здутими венами, сонячні батареї піднімались на лапки-присоски й переповзали з місця на місце, забираючись із тіні на світло. Трамвайчик ішов неквапно, за крученим маршрутом, і Крокодил дивувався, яким безкінечним був цей їхній Сіті, що здавався здаля скупченням шпилястих будівель.
Потім він утомився видивлятись і сів, схрестивши ноги, і знову уявив склепінчасту залу на кшталт інквізиторської, крісла, суддів, адвоката, прокурора. Він подумав, підбадьорюючи себе, у безумній надії, що, може, його визнають потерпілим у справі про викрадення людей під виглядом міграції, він упізнає співробітника Всесвітнього Бюро, який направив його замість Кристала на Раа, і зможе повернутися на Землю?
Трамвайчик почав знижуватися, поплив над самою водою, а потім занурився в ріку. Крокодил зціпив зуби; вода була прозорою, всередині плавали величезні риби й повзали схожі на раків механізми, чи то фільтри, чи то насоси. Пройшовши під аркою, трамвайчик випірнув зовсім сухим і відразу ввійшов, як у лузу, у круглий темний отвір.
Стінки автоматично втратили прозорість. Усередині ввімкнулося світло.
— Гей, — сказав Крокодил, занепокоєний, — чи можу я принаймні бачити, куди їду?
Звичайно, він не сподівався почути відповідь. Та, м’яко відбиваючись від стінок, усередині раптом пролунав бадьорий голос, юний, дівочий:
— Андрій Строганов?
«Невдовзі я буду здригатись від свого імені», — подумав Крокодил.
— Ви перебуваєте на території світової прокуратури, — повідомила дівчина тоном, яким за часів його дитинства вели радіопередачі для маленьких слухачів. — Якщо у вашому тілі є імплантати, повідомте про це негайно.
— Ні, — сказав Крокодил. — Сподіваюся, нічого такого нема.
— Дочекайтеся виклику.
Трамвайчик продовжував іти, але якось невпевнено, ніби й іззовні теж налягла темрява. «Цікаво, — занепокоєно подумав Крокодил, — а штифт у зубах, бува, не вважають імплантатом?»
Потім світло блиснуло, і з’явився голос, що його Крокодил і не думав почути тут.
— Оце дарма, — чути було, що мовець не збирається приховати роздратування. — Оцього геть-таки не слід було робити.
— Махайроде, не в твоїй компетенції вказувати Шані, що треба, а що ні, — озвався чоловічий голос, глухий і тьмяний. — Запросіть його як потерпілого. А там розсудимо.
В обличчя Крокодилові вдарило прохолодне, вологе повітря. Куля відкрилась, мов мушля, і м’яко склалася за спиною. Крокодил ледве встиг схопитися — секунда зволікання, і він вивалився б на підлогу, як жаба.
Просто перед ним височів скелет істоти, за будовою схожої на людину, але втричі більшої. Скелет був усаджений у позу лотоса і свій череп тримав у руках. Із хребта, обвиваючи його, росли тонкі ліани і де-не-де рожевіли квіти. На черепі, ніби крона, лежала гірлянда з густо сплетених нерухомих змій.
Крокодил зупинився. Скелет справив на нього таке враження, що він не одразу завважив людей у цій кімнаті. А люди були.
Жінка в пальмовій спідниці, з пишним намистом на охлялих грудях, походжала вздовж дальньої стіни, обплетеної темно-зеленими рослинами. По жорсткім листю стікала вода, збираючись у струмок на підлозі; біля струмка сидів, повторюючи позу скелета, пристаркуватий чоловік у широких білих шортах. Його голова, голена наголо, була вкрита тонким кольоровим татуюванням, як різьбленням. І, нарешті, спиною до Крокодила сидів, закинувши ногу на ногу, незнайомий чоловік у куртці, схожій на френч, і вузьких чорних штанах.