Та чому саме так?
— Інформаторій! Владний устрій на Раа, хто такі консули, принцип роботи місцевого міграційного офісу…
— Держава-громада Раа функціонує на принципах-засадах. Відбувається індексування громадян за рівнем соціальної відповідальності… Увага! Ваш ресурс для користування житлом вичерпується за хвилину. Ви не можете користуватися послугами інформаторію з цього термінала. Будь ласка, переконайтеся в тому, що ви нічого не забули в приміщенні.
— О, круглий хліб… Блін!
Ця дивовижна кімната пам’ятала його гордість і його відчай, вона пам’ятала візит Лізи… Ціле життя за три дні. Швидко дорослішають мігранти; дивна річ: тепер Крокодилові було набагато легше. Тепер принаймні він знав, заради чого прожити найближчі дні: знайти який-небудь гуртожиток, де можна мешкати без ресурсу, під’єднатися до тамтешнього термінала і питати, питати, вивідувати…
— Андрію Строганов!
Крокодил здригнувся.
— Вам надійшов виклик від Айрі-Кая. Прийняти?
— Від кого?
— Айрі-Кай, він же Махайрод, бажає з вами поговорити. Прийняти?
На сонце можна було дивитися, не мружачись. Біля станції монорейки стояла дівчинка років шістнадцяти й гладила чорну з сивизною звірину, схожу на помісь пантери з величезним равликом. Чи велетенського кота з праскою; звірина пересувалася, витоптуючи траву єдиною жорсткою підошвою, туди-сюди і в такт крутила головехою. Їй так подобалися пестощі, що звірина зажмурила шість очей, колом розташованих на пухнастій, і вухатій, і вусатій — оце так страхіття — голові.
Крокодил зупинився подивитись на них. Не втримався.
— Ви мігрант? — привітно спитала його дівчинка.
— Так, — сказав Крокодил. — Та я пройшов Пробу.
І, хоч як було смішно вимахуватися перед дівчиною, майже дитиною, він гордовито показав їй посвідчення на ланцюжку.
— Я теж пройшла, — відповіла вона з не меншою гордістю й витягла з брижів просторої блузки схоже посвідчення. Звірина, подібна до помісі кота з праскою, захвилювалася: її майже припинили погладжувати.
— Таких не буває, — сказав Крокодил, дивлячись на звірину.
— Не буває, — погодилася дівчина. — Він штучний. Та живий.
— Це твій?
— Братів. Я везу його до ветеринара. Тобто Мурзика, а не брата. Брат не може.
Крокодил кілька разів прокрутив подумки кличку Мурзик. Фонетично — незвично, дивно. А за смислом… Кличка кота. Не собаки, не кролика. Мурзик.
— Він захворів? Тобто Мурзик, а не брат?
— Ні, вже одужав. Це плановий огляд.
Підкотив вагончик. Крокодил сів у нього слідом за дівчинкою та твариною, Мурзик одразу заходився вигладжувати жорстким черевом траву на підлозі кабіни.
— Як у вас там? — раптом спитала дівчинка. — У тому світі, звідки ти приїхав? Дуже погано, так?
— Як сказати, — Крокодил одразу втратив ґрунт під ногами.
— Було б добре, ти б не поїхав, хіба не так? — уточнила дівчинка.
— Напевне.
— А які там люди, як живуть? Як працюють, як розважаються?
— По-різному, — Крокодил над силу простягнув руку і погладив Мурзика. Здивувався, яка холодна в того шерсть на голові. А сивизна — це іній, виявляється.
— Він холодний, — сказав, аби змінити тему.
— Як сніг, — погодилася дівчина. — Він же Мурзик!
— Не боїшся перетворитись на бурульку? — пожартував Крокодил. — Ти одного разу заснеш, а він залізе до тебе під бочок, і…
— Я нічого не боюся. — Вона не мала почуття гумору, як, схоже, й страху.
— Взагалі нічого?
— Раніше боялася. Не скласти Пробу, — вона щиро всміхнулась. — А тепер — чого мені боятись?
— Та й справді, — Крокодилова усмішка стала трохи солодшою, ніж йому хотілося б. — Слухай… Розкажи мені, як дівчата проходять Пробу.
— А, це, — вона порожевіла, але не знітившись, а від задоволення. — Це страшенно складно! Складніше, ніж у парубків! Живемо в лісі, їжу самі добуваємо, кроси бігаємо — годинами, просто з ранку до вечора! Уже язик висолопиш, а таки біжиш!
— Найважче — це кроси?
— Ні, — вона затнулась. — Найважче — це влада над інстинктами. Донорство ще…