— Андрій Строганов?
Крокодил здригнувся.
Немолода жінка в яскраво-червоному вільному комбінезоні, в такому широкому капелюсі, що криси сховали все лице, дивилася на нього з дещо напруженим усміхом. Шана, співробітниця Служби міграції. Тимор-Алк стояв поряд зніяковілий.
— Є Андрій Строганов, — похмуро озвався Крокодил, який найменше сподівався цієї зустрічі.
Жінка, не зважаючи на попереджувальний погляд онука, підійшла й простягнула вузьку долоню:
— Ми знайомі.
— Не дуже, — з докукою сказав Крокодил.
— Я Шана, — вона зазирнула йому в очі, ніби намагаючись прочитати думки. — Пробачте, якщо виклик на судовий розгляд вас утомив.
— Зовсім не втомив. І навіть розважив би, якби мені пояснили, що там відбувалося, — буркнув Крокодил.
— Андрію, я запрошую вас на гостину, — сказала Тимор-Алкова бабуся. — Так вийшло, що я багато років служу в міграційному офісі Раа… і в нас напевно знайдуться теми для розмови, чи не так?
ГЛАВА П’ЯТА
Схил пагорба ніс на собі гай, мовби легку шубу. Дерева зі світлою корою були чимось схожі на берези, і світлий ліс здавався холодним; дім, змурований із каменю, а не з циновок, здавався прихистком поросятка Нуф-Нуфа.
— Заходьте, прошу, — Шана розчахнула перед ним двері. Всередині вмить засвітилося; небо темніло. Надходила ніч.
— Мені незручно вас турбувати, — зізнався Крокодил.
— Пусте, тут повно місця, ви можете жити в нас, якщо захочете…
Онука вона ігнорувала. Тимор-Алк, сумний і знов дуже блідий, покинув усі спроби привернути бабусину увагу. «Не схоже, щоб у такі ігри вони грали часто, — подумав Крокодил. — Може, вперше в житті; хлопчик виріс, нічого не поробиш. Повноправному громадянинові вже нема місця під спідницею, навіть пальмовою, хоч би якою широкою».
Тягти час далі було б непристойно, і він увійшов у дім. Усередині було просторо й просто: трав’яниста підлога, стіни, зарослі декоративними ліанами поверх каменю, два великих приміщення, розділених стіною: вхід направо й наліво. Шана, спритно маніпулюючи Крокодилом, провела його до правої частини будинку, і за їхніми спинами опустилася цупка занавіска.
«Хлопчика відправили до його кімнати, — подумав Крокодил. — Посидіти на самоті й подумати про свою поведінку».
— Влаштовуйтесь. Ви голодні? Я зараз принесу дещо.
Вона вийшла в бічні маленькі двері й майже одразу повернулась, оповита запахом печені; у Крокодила затремтіли ніздрі. Шана поставила перед ним на траву тацю з гарячим згортком. Обпікаючись, дивуючись, Крокодил розгорнув його — і побачив глиняний глечик; він був ладен важити головою за те, що запечена всередині маса була шматочками яловичини з лисичками й сиром.
Шана мовчки подала йому дерев’яні вилку, ложку та ніж.
— Ви добре знаєтеся на земній кухні, — Крокодил ковтнув слину.
— На здоров’я, — сказала жінка.
— А ви?
— Я вже повечеряла.
— А… — Крокодил поглядом указав у бік занавіски, за якою, цілком імовірно, нидів Тимор-Алк.
— Повноправні громадяни, — сказала Шана з непередаваним виразом, — самостійно знаходять собі їжу, дім і справи… Спокійно їжте, Андрію. Це земна східноєвропейська їжа, відтворена на молекулярному рівні.
Крокодил умить переконався, що вона має рацію: забутий смак домашньої печені подіяв як каталізатор, запустивши призупинені процеси. Гашеткою для тисячі спогадів; Крокодил їв — і знову бачив себе вдома, за столом, а навколо — хмара людей. Вони з’являлись і йшли, як персонажі прискореного кіно: мати, Свєтка з немовлям на руках. Ліда, з якою вони заново познайомились на «Однокласниках», любителька солодких парфумів. Ігор, сусід. Валерка, однокурсник. Вони не бачили одне одного, приходили й зникали, а Крокодил сидів у центрі їхнього світу, їв печеню й дивився, як коливається од вітру занавіска, як кружляють ворони за вікном, як біжить секундна стрілка на круглих дзиґарях — а за їхню раму недбало вкладена фотографія сина з новорічного дитсадкового святкування, в костюмі Бетмена…
На самому дні лишилося трохи пряного соусу та прилип до стінки сухий лавровий листок.
— Спасибі, — сказав Крокодил.
— На здоров’я, — повторила Шана.
— Ви багато знаєте про Землю? Розпитували земних мігрантів? Спеціально вивчали?
— Так, — Шана кивнула. — Раа приймає мігрантів із двох із половиною тисяч світів, і земляни трапляються не дуже часто. Та вони, мабуть, найцікавіші. Хочете кави?
— У вас є кава?!
— На смак така сама, як і земна. Хочете?