— Як я дізнаюся, що ви не блефуєте? — спитав Крокодил. — Що ви маєте силу відправити мене на Землю?
Вона стряхнула краплі з кінчиків пальців:
— Ви недовірливий…
— Махайрод уважає, — Крокодил не втримався, — що мою візу оформлено без порушень і шансів на скасування нема.
— Махайрод не спеціаліст у міграції, — сказала Шана з надзвичайною поблажливістю в голосі. — Добре, я надам вам… докази, хоч як це принизливо. А тепер — у мене є деякі справи. Ви можете піднятися на другий поверх або на дах, там чудово спиться. І так: туалет на подвір’ї.
Хлопчисько сидів на порозі з аркушем бересту на колінах. Праворуч і ліворуч від нього висіли в просторі об’ємні графіки; лівий повільно обертався. Правий був схожий на відбиток пальця в чотирьох вимірах. Тимор-Алк гриз кісточку вказівного пальця на лівій руці, а правою дряпав кутик бересту, вглядаючись у текст, такий стрімкий, що окремі слова й фрази випліскувалися за межі носія й повисали в повітрі.
«…рівень організації — поліпептидний ланцюг, — прочитав Крокодил. — У первинній структурі всі зв’язки ковалентні. Наступний, вищий… на водневій основі…»
Він силкувався згадати, що означають терміни, й зрозумів тільки, що вони знайомі йому. Мають земні аналоги. Можливо, їх вивчають у школі.
Тимор-Алк, клацнувши, згорнув обидва графіки, покосився на Крокодила, впустив під ноги берест:
— Чого від тебе цього разу хочуть?
— Я б на твоєму місці підслухав.
— Ага, там акустичний фільтр стоїть, — повідомив Тимор-Алк зі стримуваною люттю. — З часів моїх пелюшок, коли мені не треба було знати певних речей… Нічого: зате для бабусі я немовлятко навіки.
Навіть у сутінках цього вечора була помітна темно-зелена тінь на щоках Тимор-Алка — знак нової бороди.
— Бабуся тебе любить, — сказав Крокодил і внутрішньо перекосився від раптово усвідомленої заяложеності цієї фрази.
— Ага, — байдужно повторив Тимор-Алк.
Ніч у цьому лісі була значно темніша за ночі на острові. Вогники світилися тільки в корінні, тьмяно, наче з-під землі. Нічні комахи ховались, і тільки поодинокі скрипи й шурхоти виказували їх нічним птахам; утім, птахи напевно бачили в темряві.
— Ліс Тисячі Сов, — сказав Тимор-Алк. — Так це називається.
Крокодил опустився поруч. Вони сиділи, дивлячись на ліс, на безгучні тіні, на тремтливі вогники; Крокодил зрозумів, що дуже давно не мав змоги просто сидіти й думати.
Весь час щось заважало: спогади про домівку. Розчарування. Вічні ребуси, розгадати які він не міг через брак елементарної інформації. І ось тепер трапилася вільна часинка, він дивиться на нічний ліс і чомусь дедалі більше тривожиться; є в теперішніх подіях певна дітклива деталь. Щось не так. Щось неправильно.
— Тимор-Алку, а ці… сови ж їдять жуків?
— Ну так.
— І вони завжди їх їли?
— Ну… так.
— Тобто вони хижаки? А я читав у ваших історичних оглядах, що на Раа не було хижаків — вони не відповідають ідеї, закладеній в основу…
— Ну так, — очі Тимор-Алка ледь помітно світилися в темряві. — Ти мав би читати про Друге народження Раа. І що було перед цим.
— Трагедія, — сказав Крокодил. — Просто-таки кінець світу, деградація, смерть… Чому?
— Про це досі сперечаються. Офіційне пояснення — непримиренне протиборство матерії та закладеної в основу ідеї.
— Матерія первинна.
— Тепер так. А там… Найпевніше, люди просто почали їсти м’ясо.
— А раніше не їли?
— Ти ж бачив: у лісі повно їжі. Гриби, трава, плоди — все можна жерти. Бабуся, приміром, і досі не їсть м’яса, хоча воно тепер усе синтезоване.
— А на острові ми полювали, — пригадав Крокодил.
— Так, тому що Проба.
— І ловили рибу.
— Я не ловив.
— Послухай, — Крокодил скулився від нічного вітерцю, — значить, в основі Раа була ідея… не їсти м’яса?
— Не вбивати, — Тимор-Алк зітхнув. — Не бути вбитим. Не боятися. Ти не був ще в музеї на Сірій Скелі?
— Ні.
— Там залишки табору наших пращурів — найперших, до Другого народження. Вони жили… як дерева. Гуляли в лісі, малювали на стінах свої тіні й… усе.
— Малювали свої тіні?
— Найдавніший різновид мистецтва: стаєш спиною до вогнища й обкреслюєш вуглиною свою тінь на стіні печери.
— На Землі все було інакше, — пробурмотів Крокодил. — Слухай, а це точно? Тобто науці історії у вас можна довіряти? Надто вже схоже на легенду, знаєш, на казку, переказ…
— Поїдь на Сіру Скелю. Подивись.
— Гаразд, — Крокодил мерзлякувато потер долоні. — Гарно. Вони жили, як дерева, нічого не боячись, малюючи свої тіні. Довго?