— До ста років. Потім засинали. Уявлення про смерть не було: тільки вічний сон.
— Е-е-е… Я про інше. Як довго тривав цей щасливий… період?
— Багато віків.
— Оце так… А потім їм захотілося врізноманітнити меню. І весь цей щасливий сталий світ, проіснувавши багато віків, узяв і розладнався.
— Якщо прилад, розрахований на роботу в лабораторії, кинути в солоний окріп — він теж розладнається, — Тимор-Алк знизав плечима. — Навіть якщо перед тим працював довго й несхибно.
— Та хто його кинув у солоний окріп? Тобто чому люди ні сіло ні впало його порушили…
Крокодил замовк. Насупився. Труснув головою:
— Слухай, а в них не було… ну… священного тексту з заборонами? Де чорним по білому писалося б, що м’ясо їсти не можна в жодному разі?
— У них і писемності не було.
— Може, усні перекази?
— У них не було жодних заборон, — трохи роздратовано відказав Тимор-Алк. — Хіба деревам щось заборонено або струмкам?
— Тоді що сталося? Чому не їли м’яса, чудово жили — аж раптом?..
— Ніхто не знає, — неохоче кинув Тимор-Алк. — Найпевніше… матерія дістала певну самостійність, біологічні закони вийшли наперед моральних… на півступеня… І відбулася мутація. Комусь одному стало погано на рослинних харчах, і він, може, навіть випадково, вбив тварину й з’їв. І все… перед Другим народженням вони жерли один одного, наші предки. І на те є докази.
Крокодил остаточно змерз.
Він сидів на порозі лісу Тисячі Сов, щулячись і поклацуючи зубами. З темряви на нього дивилися сотні маленьких, мерехтливих, блідих і яскравих очей.
— Ідея, закладена в основу Раа, не передбачала, щоб істоти одна одну пожирали, — тихо сказав Тимор-Алк. — Система розладналася, почались коливання, сьогодні ідея первинна, завтра матерія…
— І вирішили діло стабілізатори?
— Ага.
— Що їх подарувало Раа Всесвітнє Бюро міграції?
— Не подарувало. Надало в безоплатне користування в обмін на участь у програмі міграції.
— Тобто стабілізатори працюють, доки ви приймаєте мігрантів?
— Ну… так.
Крокодил скоцюрбився, обхопивши себе руками за плечі:
— Мені варто з’їздити на цю саму Сіру Скелю?
— Поїдь. Там цікаво.
Тимор-Алк устав і підібрав упалий берест:
— Скажи їй — я однаково піду в цей проект. Дозволить вона чи ні.
— На острові мені здавалося, що ти його ненавидиш, — пробурмотів Крокодил. — Айру…
— Я просто не хочу про нього говорити!
Величезний нічний птах ковзнув повз обличчя, мало не зачепивши крилом.
— Якби він був моїм батьком, — сказав Тимор-Алк із тугою, — все було б інакше. Взагалі все.
І хлопчина пішов у дім, полишивши Крокодила самотою сидіти на порозі чорного лісу.
Попереду мерехтів вогник. Сніг летів, струменів водою, щосекундно змінюючи малюнок на білому схилі. Не видно лижні, вже не видно лісу, тільки сіра імла навкруги й вогник попереду.
Трохи ближче? Ні. Здається, рукою можна сягнути. Насправді ідеш-ідеш — а він не наближається.
— Ти не втомився, малий?
— Нє-а.
— Не змерз? Ми незабаром прийдемо.
— Мені не холодно, татку.
Рип-рип.
Усе той самий діалог. Якщо придумати правильні слова — можна ніколи більше не прокидатися. Лусне прозора плівка, стане на місце виткнутий суглоб, батько й син прийдуть до хатинки, поставлять лижі при стіні, й сніг танутиме, збираючись озерцями на підлозі. Вони зігріються, наїдяться гречаної каші з маслом…
«Я розмовляю із сином мовою Раа, — вжахнувшися, зрозумів Крокодил. — І він зі мною говорить мовою Раа. Це дивно, прикро, неприродно, але мовчати не можна ні в якому разі».
— Малий, а хочеш, ми сядемо на потяг, поїдемо до моря?..
Холодний вітер прорвався під куртку, і стало темніше. Крокодил розплющив очі: небо між гілками сіріло, лісове повітря перед світом пробиралося під ковдру, і було зрозуміло, що погода зіпсувалася.
— Тепліше, — пробурмотів він крізь зуби.
Йому на подив, ковдра прийняла команду й майже одразу дихнула теплом. Крокодил заховався в неї з головою; ось, значить, уже ранок. Мізки розкисли так, ніби пиячив аж тиждень. Їде, їде парова машина. Дві вихлопні труби й сто круглих дисків…
Уже не вперше після пробудження він старався згадувати яку-небудь дитячу пісеньку; він сподівався, що мозок, одурманений сном, якоїсь миті видасть хоч уривок, хоч дещицю знайомих слів. Не ампутували ж йому звивини, відповідальні за рідну мову? Раз, два, три, чотири, чотири плюс один, маленька лісова тварина вийшла на прогулянку; слова, намертво врослі в пам’ять, забуто, на допомогу приходить пам’ять образів, ще дитячих. І від зусилля починає боліти голова.