Капсула здригнулась. Її алюмінієвий блиск на секунду потьмянів.
— Ласкаво просимо на Раа! — гучно й весело сказала Шана. — Я офіцер Міграційної служби.
Крокодил кліпнув. Капсула відкрилася, мов книга; на лужок вибралися, чіпляючись одне за одного, рожевий товстун у спортивному костюмі й щупла білявка в маленькій чорній сукні.
— Здоровенькі були! — товстун дивився на зустрічальників дещо безумними, але загалом радісними очима. — Ух, зелено ж як! Зелено! І повітря… Курорт! Єво, поглянь, курорт!
Білявці було років тридцять; худенька, як підліток, на зріст супутникові по плече, вона несміливо всміхалася й ховалася за товстуна, але не перелякано, а радше кокетливо. «Та я теперечки більше вражений, ніж вони», — зрозумів Крокодил.
— Ви, певно, втомилися після транспортування? — з Шани вийшов би чудовий подавець хліба-солі.
— Зморилися, — весело потвердив товстун. — Нам тут обіцяли дім, так? На березі чогось, ріки чи моря, й доставку продуктів додому.
— Звичайно-звичайно, — ласкаво проворкотіла Шана. — Важлива інформація: всі жителі Раа віку, близького до повноліття, мають право скласти Пробу громадянина. Особи, що з якихось причин не пройшли Пробу, одержують статус залежних. Чи задовольнить вас статус залежних?
— Задовольнить, нас попередили, — так само весело озвався товстун. — Ми ж із самого початку подавали на Раа, нам детально розказали… А пахне ж, пахне квітами!
Крокодил виступив наперед. «Не більше хвилини», — заздалегідь попередила його Шана. За хвилину складно розговорити шоковану людину; на щастя, ці двоє перебували радше в ейфорії.
— Скажіть, будь ласка, з якого регіону й року Землі вас узяли? Це питання для анкети, — швидко додав Крокодил.
— Дві тисячі одинадцятий, Сочі, — товстун оголив усмішкою стоматологічно бездоганні зуби. — Не дочекались Олімпіади, ха!
— І не повернули кредит, — щасливо додала його подруга.
— Що там, на Землі? Нічого не сталось? Аварії, епідемії?
— Як завжди, — товстуну явно не хотілося говорити про залишену батьківщину. — Вічно всі просторікують, що Землі от-от кінець, а вона все живе, але тільки хіба це життя? Ну, ходімо, ми ж десь маємо розташуватися, поїсти, нам розповідали, що на Раа така кухня…
Шана значущо поглянула Крокодилові в очі.
Двоє в супроводі Шани попрямували через лужок до адміністративного будиночка, де чекав черговий офіцер; капсула знову стояла порожня, іграшкова, крізь нещільно зімкнуті стулки було видно ліс на тому боці галявини. Крокодил дивився, як підіймається трава, прим’ята ногами нових мігрантів: за хвилину не лишилося й сліду.
— Досить? — скептично поцікавилася Шана. Вона підійшла нечутно й тепер стояла в Крокодила за спиною, схрестивши руки на грудях.
— Ні.
— А по-моєму, досить.
— Ні, — повторив Крокодил, почуваючись упертою дитиною.
— Андрію, ви нічого не доб’єтеся. Вони знають стільки ж, скільки й ви.
— В одинадцятому році я не жив. Вони з мого майбутнього.
— І що?
— Недостатньо інформації.
— Остання спроба, — сказала Шана, і, почувши її голос, ставало зрозуміло, що сперечатися не має сенсу. — За годину — ще одне прибуття з Землі. Я, хай так, подарую вам цю годину, Андрію. І пам’ятайте, що ви мені обіцяли.
— Ласкаво просимо на Раа! Я офіцер міграційної служби…
Молодик, на вигляд років двадцяти п’яти, дико подивився на зустрічальників. Він був геть сивий, у доброму костюмі, із зсунутою на плече краваткою. Ступивши з капсули, він спіткнувся, впав на коліна; за знаком Шани з чергового приміщення вмить вискочила команда швидкої допомоги.
Молодик захлинався й дер землю. Крокодил підхопив його, повернув на бік, притримав голову немічного:
— Що сталося?
Сивий силкувався щось сказати.
— Я теж землянин! — закричав Крокодил. — Що сталося, ну?!
Новоприбулий зм’якнув.
Крокодил, сам не розуміючи до кінця, що робить, поклав пальці йому на скроні, зазирнув у каламутні очі — і побачив себе величезним, повним гарячого газу небесним тілом. Дирижаблем. Порожнім ізсередини. Розписаним ієрогліфами… Символами… Знаками…
Він побачив сивого веселим і юним, із кухлем пива в руках увечері на вузькій вуличці перед пабом. Він побачив малюнки на асфальті й зім’ятий папірець від батончика «Марс», прилиплий до колеса мотоцикла…
Потім стало темно. Крокодил прийшов до тями над калюжею чужого блювотиння.
Новоприбулого вже несли на ношах до медичного центру; певно, такі випадки бували тут раніше. Певно, так передбачено; Крокодил почувався випареним, вивареним і вичавленим, як ганчірка з мішковини.