Квітка, сприйнявши слова буквально, згорнула пелюстки й затягнулася під шар дерну.
— їсти будеш? — невпевнено спитав Тимор-Алк.
— А що їсти? М’ясо?
— Етично бездоганне м’ясо, — Тимор-Алк слабко всміхнувся. — Із синтезатора. Будеш?
— Давай.
За кілька хвилин вони сиділи на даху, звісивши ноги, і Крокодил їв нарізане кружальцями, наче цибуля, м’ясне желе, а Тимор-Алк посмоктував із трубочки молочний напій.
— Сьогодні я намагався допомогти людині… землянину, він був шокований. Таке враження, що під’єднався до його свідомості і сам не зрозумів як.
— Ти з цим обережніше, — сказав Тимор-Алк. — Це небезпечно.
— Ти так умієш?
— Ні, — хлопчак шумно втягнув у себе останні краплі напою. — Та можу навчитися. Міг би.
— А чому я вмію?
— Тому що Айра для своїх цілей проклав тобі зв’язки в мозку, що їх раніше не було. Начеб ти був озером, а він створив канали зі шлюзами, із насосами, систему взаємодії зі Світовим океаном.
— Айра проклав зв’язки в мене в мозку?!
— Може, вони й раніше були. Та не працювали. Атрофувались або не розвинулися, якось так. Спитай у нього.
— Спитаю, — пообіцяв Крокодил. — А Всесвітнє Бюро міграції — це єдина раса чи міжрасова організація?
Тимор-Алк побовтав ногами:
— Наскільки нам відомо… Так, одна раса.
— І що, вони займаються лише міграцією? Чи чимось іще?
— Не знаю. Можливо. Вони… бач, це цивілізація поля. Ну, наскільки нам відомо. Поле, різновид матерії.
— Ви стільки років із ними співпрацюєте, — Крокодил облизнув солонуватий сік на губах, — і не знаєте до ладу, що вони таке?
Тимор-Алк знизав плечима:
— У нас, бач, нема ні інструментів, ні методів, щоб їх досліджувати. Ти торкався поля? І ніхто не торкався. Ми можемо тільки фіксувати, як поле впливає на довколишню матерію.
— А спитати в них відверто?
— Усе, що ми про них знаємо, — це їхні відповіді на наші питання. Іноді вони відповідають туманно.
— Вони прив’язані до своєї планети? До місця в Усесвіті?
— Вони не оперують такими поняттями, — Тимор-Алк терпляче всміхнувся. — «Місце», «планета»… Вони, в принципі, фіксуються приладами. Та спілкуватися з ними можна тільки опосередковано. Через образи, що їх вони самі для нас творять.
— Та логіка ж у них людська?
— Якщо вони синтезують голоси, щоб спілкуватися, чому б їм і логіку не синтезувати?
Крокодил погойдав ногами в легких сандаліях. Навколо, зовсім поряд, у кронах ворушилися птахи; вони працювали винятково мирно.
— Знаєш, на що це схоже? — раптом спитав Тимор-Алк. — Якби час був цивілізацією і ми могли з ним розмовляти.
— Час?
— Так. Уяви, що час виходить із тобою на зв’язок… І пропонує допомогу. В обмін на співпрацю.
— З часом?
— Так. — Тимор-Алк скуйовдив долонями волосся, темно-зелене, як соковита літня трава. — Ти б відмовився?
— А що час може мені запропонувати? — повільно почав Крокодил. — Безсмертя? Тривалу молодість? Це перше, що спадає на думку…
— Ні. Хочеш тривалу молодість — розбирайся з власного фізіологією. Безсмертя… у матеріальному світі неможливе.
— Тоді яку допомогу може запропонувати мені час?
— Те, що тобі потрібно, але ти неспроможний цього уявити.
— Е-е-е, — протягнув спантеличений Крокодил. — Якщо не можу уявити, то й не треба, мабуть.
— Ні! — Тимор-Алк схопився, змахнув руками, балансуючи на краю даху. — Під час Смерті Раа люди не могли уявити, що їм потрібні стабілізатори. Вони не розуміли, що діється. Звична реальність почала шаруватись, народжувалися старі, помирали немовлята, на світ, де не було насильства, зграями налетіли чудовиська…
Він усвідомив, що поводиться нестримано, вдихнув, видихнув, знов усівся, звісивши ноги. Тільки щоки порожевіли, і все лице здавалося радше бронзовим, аніж зеленим.
Кілька хвилин обидва мовчали. Дім у білому лісі стояв тихий, порожній. Унизу, на ґанку, валявся берестяний сувій із сенсорним екраном.
— Айра каже, що сенс — у відповідності задумові Творця, — сказав Тимор-Алк. — Кінець світу стається, коли задум викривлено настільки, що він вступає в конфлікт з первинною ідеєю. Позбавлене сенсу розвалюється й гине.
— Та ми ж не можемо залізти Творцеві в голову й перевірити, відповідаємо ми його задуму чи ні, — Крокодил насилу вгамував роздратування.
— Ми пішли на поводі в матерії, — Тимор-Алк дивився в ліс, де грали світло й тінь, лисніло грубе листя й тріпотіло тонке. — А матерія потребує розвитку, зростання, смерті, добору… На старій Раа не було Проби. Не було механізму для добирання людей, не було потреби їх добирати.