— Мої предки були відображеннями, — сказав Тимор-Алк. — Тінями ідеальної людини. Як у тій печері.
— Цивілізація тіней.
— Не цивілізація. Це була велика родина… І ще, я думаю, вони відчували присутність Творця. Як тінь відчуває світло — того, хто її створив.
— Нам тепер униз? — крізь зуби поцікавився Крокодил.
Вони зійшли зі стежки на похилу доріжку й одразу ж пригальмували: нова група дітей-екскурсантів заполонила собою майданчик біля входу до гаю. Над головами тремтіла світлова вивіска: «Чудовиська на зламі реальності»; Крокодил уперше звернув увагу, що діти, заввишки майже такі самі, як він, були насправді молодшокласниками. Малюками.
— Увага! — високим голосом сказала жінка-екскурсовод. — Зараз ми побачимо матеріальні пам’ятки, про які щойно говорили! Дивіться нічним зором для повного ефекту — у цій частині експозиції завжди панує півморок, бо за часів Смерті Раа наші пращури…
Голос жінки віддалився, слова годі було розрізнити.
— А потім Творець їх покинув, чи що? — припустив Крокодил.
— Чи вони його.
— Вони нікуди не поділися. Робили те саме, жили точно так…
— Вони перестали бути його відображеннями.
— А він хотів, щоб вони достоту повторювали…
— Чого він хотів, ми не знаємо. Та цей світ мав такий устрій. А потім зламався. Перестав відповідати задуму.
Крокодил хмикнув:
— Якби ти зробив табурет із дерева, а потім устромив у сидіння цвях вістрям догори, і табурет…
Тимор-Алка тіпнуло:
— Облиш свої… дурні жарти, це не смішно!
— Вибач, — пробурмотів спантеличений Крокодил.
Мовчки вони пройшли до входу в гайок, що обіцяв показати чудовиськ. Тимор-Алк, не зупиняючись, рушив далі.
— Гей, — сказав Крокодил, — а це ми не будемо дивитись?
— Там нема нічого цікавого. Хіба що для дітей. Скелети звірів, які водилися в епоху Смерті Раа.
— О! — Крокодил з інтересом поглянув на арку, за якою сховалися діти-екскурсанти.
— Ходімо, — попросив Тимор-Алк. — Будь ласка.
Крокодил неохоче послухався. Тепер вони йшли доволі-таки похилою, широкою алеєю, вистеленою гладенькими мармуровими плитами.
— Я не люблю думати про гострі предмети, — зізнався Тимор-Алк.
Цього разу здригнувся Крокодил.
— Пробач, — сказав цілком щиро.
«Як він живе з таким больовим порогом? Як він узагалі живе?!»
— Коли почалася Смерть Раа, отут усе й сталось, — помовчавши, заговорив Тимор-Алк. — Мутації, звиродніння, різні… порушення… все, що мало сенс, утратило сенс. Час плинув скоріше, повільніше, його повертало назад. Породження фантазії так проектувалися на реальність, що… Скелети чудовиськ у гаю — просто дурниці, дитячі страшилки. Страх темряви. А втілювалося почуття провини, приміром. І пожирало носіїв… І все, не було ніякої надії. Вони, я думаю, то прикликали свого Творця, то проклинали, то обіцяли вбити…
— Та Творець не почув, — сказав Крокодил. — Почуло Бюро.
— Може, Творець на цей випадок для розмаїття послав Бюро, — Тимор-Алк недобре всміхнувся. — Розумієш… вони ж не тільки пожирали одне одного. Вони любили, захищали. Помирали одне за одного. І, я думаю, ті, хто зміг подолати страх і голод, ті вижили й дали потомство.
— Але ж вони з самого початку були всі однакові! — не втримався Крокодил. — Значить, не всі?
— Гадки не маю, — хлопчина зупинився. — Ми зараз підходимо до найцікавішого місця. Друге народження й перше сторіччя після нього…
Вони відступили, пропускаючи на доріжці чоловіка та жінку. Над головою жінки виписував віражі, наче муха, автоматичний екскурсовод.
— …браком знань і навичок населення Раа, — долинуло до Крокодила. — Слід було вивчити покоління вчителів і професорів, що, у свою чергу, ніколи не були студентами й школя…
Голос екскурсовода розтанув, злизаний вітром. Крізь каламутне небо зіницею проглянуло сонце.
— Від вогнища в печері — до заводу на орбіті, — сказав Тимор-Алк, і в нього перехопило горло. Він закашлявся. — Все почалося, коли виникла Проба. Коли давній ритуал посвячення в дорослі набув сенсу, наповнення… став Пробою. Ті люди знали ціну ідеям. Ті люди знали, що таке бути паном над собою, панувати над світом, брати відповідальність і нести її з радістю. Тоді зародився світ, яким ми його знаємо…
Він показав уперед, туди, де на рівному майданчику площею зі стадіон стояли цегляні заводські корпуси й старовинні труби вказували в небо сотнею закіптюжених пальців.
— Ох і диму тут було! — сказав Крокодил.
— Ага. Знаєш, я хотів би жити в той час. Вони були… кожний був дуже потрібним тоді — собі, людям, світу. Кожний був… відповідав задуму на повну котушку. Лишилося стільки віршів із того часу, пісень, малюнків, скульптур, любовних листів…