Тимор-Алк дихав тепер ротом. Здавалось, він от-от упаде; Крокодил над силу змусив себе: «Заради повернення, заради Андрія…»
— Тобі пощастило, що Айра намітив тебе для свого проекту, — він відкашлявся, щоб голос не хрипів. — І там, де іншого вирядив би додому, тобі підсудив… Тепер ти повноправний громадянин. Якби ти лишився залежним при бабусі, Айра не дістав би тебе для свого проекту…
Тимор-Алк розвернувся й попростував геть. Дивлячись у його спину, Крокодил раптом жахнувся: «Це зробив я?!»
Він спіткнувся об стрічку-транспортер. Та слухняно змінила напрям; Тимор-Алк збочив з дороги. Крокодил стрибнув із транспортера, наздогнав парубка, схопив за плече:
— Зажди. Зажди, я не хотів тебе… засмутити.
Тимор-Алк мовчки випручався. Він ішов, здавалось, не розбираючи дороги, але насправді, вочевидь, дорогу знав: непримітна стежка, подарунок вдумливому екскурсантові, вела вздовж давніх руїн, повз мальовничі намети, здатні захистити від дощу шестиметрових людей, повз кам’яні водозбірники, повз колоди та загорожі — до урвища над морем.
— Я міг помилитися, — Крокодил знову наздогнав хлопчину. — Я… міг неправильно зрозуміти. Айра маніпулює всіма: тобою, мною…
— Піди, будь ласка, — сказав Тимор-Алк, і стало зрозуміло, що він з останніх сил стримує сльози.
Крокодил зупинився.
Чи сподівався він, що хлопчина ось так, знаскоку, йому повірить? Ні, Тимор-Алк повинен був сперечатись, обурюватись, обстоювати своє право, як на його місці зробив би Крокодил…
Отак. Крокодил снував думки про майбутнє, поставивши на місце Тимор-Алка себе в шістнадцять років. Він би не став плакати, а розбив би носа будь-кому, хто засумнівався б у чесності й законності його Проби. У юного Крокодила ніколи б не з’являлися пухирі від фальшивого вугілля, він не боявся болю і в шістнадцять років не зробив собі татуювання тільки тому, що почуття прекрасного збунтувалося, коли побачив ті ескізи…
Він хотів тільки посіяти сумнів. Він хотів… Та чи тепер не байдуже?!
Тимор-Алк ішов, похитуючись, до урвища. У Крокодила стало дибом волосся.
— Стій!
Він наздогнав Тимор-Алка на самому краю. Став спиною до урвища, обличчям до хлопчака; страху висоти він не мав ніколи. На відміну від Тимор-Алка.
— Припини істерику! Ти людина, ти особистість! Не важливо, пройшов ти Пробу чи ні. Ти цінний сам собою!
— Ти сволота, — сказав Тимор-Алк.
— Ага, — Крокодил сковтнув. — Припустімо. Слухай, спитаймо в Айри, моя правда чи ні? Він же не стане брехати? Як ти думаєш? А якщо я помилився — ну, вдар мене… У тебе ж є бійцівський характер! Є воля! Якого дідька ти ревеш, як дівча?!
Тимор-Алк дивився кудись Крокодилові за плече. Крокодил обернувся; позаду не було нічого. Снували птахи перед гніздами в скелях. Їх потривожили камінці, зірвавшися з-під ніг Крокодила.
Тимор-Алк дивився тепер Крокодилові просто в очі.
— Ні, ну не такою ж мірою, — пробурмотів Крокодил. В голові його відлунили уривки фраз: «…у задум Творця звиродніння не входило штовхнути тебе зараз із цієї скелі!»
— Слухай, я мігрант, — почав Крокодил. — Я багато чого у вас не розумію…
Луб’яне виправдання. Справжні брехні: він усе розуміє. Він повноправний громадянин, а не мігрант.
Що несе відповідальність.
Йому страшенно хотілося перезапуститись, як у комп’ютерній грі. Повернутись до того моменту, коли він сказав собі: «Заради сина».
— Послухай! Твоя бабуся… обіцяла повернути мене на Землю, якщо я втримаю тебе від цієї авантюри з Айрою. А в мене на Землі… син. Розумієш? І з ним щось сталося. А мене нема. Я навіть не знаю, що з ним: його викрали, чи побили, чи він захворів, чи потрапив під машину… Розумієш?
— Ти сволота, — повторив Тимор-Алк, не слухаючи.
Он воно що. Хлопчисько сам підозрював, що його Проба недійсна. Він гнав од себе думки, які Крокодил оформив у слова. Він був майже певен, що Айра підсудив йому з якихось невідомих міркувань. Крокодил потвердив його найбільший у житті страх.
З-під підошви знов зірвався камінець.
— Відійдімо від урвища, — Крокодил спробував усміхнутись.
— Я виродок, — Тимор-Алк не ворушився. — Я ворог.
— Дурниці!
— Я прийшов зі Смерті Раа… Прямцем із тих часів. Тоді теж народжували від Тіней…
— Припини! Ти чоловік чи ні?!
Тимор-Алк заплющив очі; це був звичайний рух слабкості перед остаточним рішенням.
Крокодил кинувся на нього, відштовхнув від краю урвища й жбурнув на каміння. Навалився згори. Якщо за ними спостерігав хтось із екскурсантів — дуже здивувався, мабуть.