— Хто видав тобі посвідчення?
— Ти.
— Ти розумієш, у чому мене звинуватив?!
— Я не винуватив, — на очах у парубка виступили сльози.
— Тоді заспокойся, — раптом дуже м’яко сказав Айра. — Бо якщо ти не повноправний громадянин, тоді і я не повноправний громадянин, і наш світ називається не Раа… — Він обернувся. — Ти ще тут?
— Іду, — глухо сказав Крокодил.
Повернувся й вийшов.
ГЛАВА ШОСТА
«А це вогні, що сяють над нашими головами».
«Є речі, яких мені ніколи не зрозуміти», — думав Крокодил, лежачи на спині посеред великої, витоптаної за день галявини.
Удень тут було щось на кшталт виставки: маленькі діти представляли всім на огляд вироби з коріння й шишок. Багато що так і зосталося стояти на траві, на широкому підстеленому листі й камінних стелажах; уявлення про мистецтво на Раа було дивним. Побавившись, діти забували про свої «скульптури» так само легко, як і дорослі, помайструвавши собі на втіху, забували про картинки з гілочок і фігурки з глини.
Крокодил спостерігав за виставкою, примостившись на краю галявини з екраном на колінах. Ось уже майже тиждень він бродяжив: їв загальнодоступну їжу, що не вимагала ресурсів, спав, де випаде, і добре, що трава була придатна для спочинку, а ночами майже не було холодно. Користуватися комунікаторами й інформаційними порталами можна було цілком вільно; Крокодил вивчав структуру міграції на Раа — «за даними Всесвітнього міграційного Бюро».
«Працюючи з Землею, Бюро бере до уваги чинник так званої історії. Є два підходи до проблеми: на Ллірі, наприклад, і в світах такого типу, уявлення про історію нема зовсім, і нема самої історії, і нема сенсу говорити про її «змінення». На Кветі й у світах такого типу історія жорстко зумовлена властивостями матерії й підпорядкована загальним законам, і, відповідно, не може бути довільно змінена. Щодо Землі, то місцеве суспільство створило навіть спеціальний термін — «роль особистості в історії», що передбачає величезну частку випадковості, величезне коло ймовірностей. Для кожного світу, зважаючи на його ставлення до історії, Бюро встановлює свої норми й правила міграції…»
Небо, заповнене супутниками, здавалося перекинутим кошиком скарбів. Крокодил пошукав очима стабілізатори й не знайшов.
«А це вогні, що сяють…»
— Чому ви не відповідаєте на виклики?
Небо померкло, закрите від Крокодила чиєюсь головою.
— Андрію Строганов, я викликала вас тридцять разів!
«Як шкода», — подумав Крокодил, сідаючи. Місцева комунікаційна служба цінувала волю абонента — один раз звелівши не приймати сигнал виклику від Шани, він міг насолоджуватися спокоєм і всамітненням.
— Мені нема чого вам сказати, — зізнався він цілком чесно.
Вона спустилася поряд на траву. Він міг чути її дихання — і її запах, дуже схожий на запах Тимор-Алка.
— Ви можете мені принаймні пояснити, що сталося?
— Я сказав Тимор-Алкові, що він нечесно склав Пробу. Що йому допомогли.
Шана виплюнула невиразну лайку.
— Він пішов із дому, — сказала уривисто, — і вже три дні сидить на орбіті… Я не знаю часу початку операції. Я нічого не можу дізнатися, цей мерзотник усе оточив такою таємницею, що навіть Рада Раа не може добути інформацію!
— І йому дозволяють?
— Йому? — Шана загарчала. — Він, вочевидь, першим відчув і проаналізував те, що за кілька років… або швидше… покінчить зі світом, яким ми його знаємо. Це не людина, це знавісніла охоронна система, але якщо має рацію — йому дадуть усі повноваження, які він тільки зможе охопити. А зможе він багато що.
Вона звела очі до осяяного вогнями неба:
— Я тільки молюся, аби він не мав рації. Щоб він помилився. Він не може мати рацію завжди… Він сказав мені: «Дай же зрозуміти Альбі, що ти не схвалюєш її ігор! Що тобі це неприємно, боляче, що тобі страшно за неї, врешті-решт!» А я всміхалася. Я думала: «Дурний хлопчина, ти ревнуєш до геніальності моєї дочки…» І ось тобі геніальність.
— Я перепрошую, — помовчавши, сказав Крокодил. — Я не зміг… виконати нашу домовленість. Я не зміг його стримати. Тільки зашкодив усім.
— Я не можу повернути вас на Землю, — холодно сказала Шана.
— Одне питання: ви не станете цього робити, тому що я не впорався? Чи ви з самого початку блефували й обіцяли мені… чого не збиралися, та й не могли, виконати?
Шана мовчала, і в сутінках він не міг роздивитись її обличчя.
— Зрозумів, — сказав він хрипкуватим голосом. — Та уривок, що ви його мені надали, він… справжній?
— Справжній, — сказала Шана. — Та це все, що зосталося від вашого майбутнього. Його нема. Бюро взяло його як оплату за всякі дрібниці, за візу… За мову.