— Не змерз? Ми незабаром прийдемо.
Брехня. Ми не прийдемо ніколи.
«Де я помилився? — думав Крокодил. — Де й коли я вперше виявив слабкість? Коли одружився зі Свєткою? Не те; спробував би не одружитись… Коли дозволив їй відвезти Андрійка? А як я міг не дозволити? Вона ж його мати… Де й коли? Чи від мене взагалі нічого не залежало, я плинув за течією, робив, як усе… І ось я мігрант на Раа, і мені добре тут. Я вільний і ситий, я можу збирати скульптури з коріння та шишок і виставляти всім на огляд. Я можу нарощувати рейтинг відповідальності, я можу навчатися, я можу спати…
— Мені не холодно, тату, — тихо сказала дитина.
Крокодил подався вперед, намагаючись розгледіти його лице.
Та в цей час налетів вітер, злетіли гори снігу, заліпили очі. Сніг не був холодним — він упинався в обличчя, наче мотуззя, й шумів, ніби дощ…
Крокодил прокинувся.
Він лежав у гамаку під навісом. Ззовні накрапало; тут, у відкритій халабуді, було щось на кшталт громадського місця відпочинку — дві жінки про щось радилися, підібравши рукава довгого, досі не відомого Крокодилові вбрання. Молодик сидів на траві, працюючи з комунікатором, і більше не було нікого. Десяток гамаків уздовж стіни були порожніми. Звучала вода; дощові краплі дзвінко били по широкому листю дерев у лісі.
Давно проминув південь. Крокодил устав, умився біля джерельця (ніхто на нього навіть не подивився) і вийшов під дощ, який, утім, і до землі майже не долітав — весь розбивався об крони.
Останні кілька днів він провів, не розгинаючись, за моніторами. Спроби розібратися зі структурою міграції на Раа чудово забивали голову — як м’який наповнювач для іграшки, як тирса для опудала. Він отримав, несподівано для себе, новий статус «польового експерта» й заповнив кілька анкет; його запросили на форум„мігрантів і соціальних працівників, але Крокодил тільки глянув одним оком — і відмовився. Не хотілося говорити з людьми.
Люди, наче нічого не було, їздять, гуляють, розмовляють, працюють. На Раа все спокійно. Якщо вони не хвилюються — чи повинен переживати за них мігрант, чужинець?
«Подумаєш, стабілізатори не справляються. Хто їх бачив? Хто розуміє принцип їхньої роботи?»
«Кінець світу стається, коли задум викривлений настільки, що вступає в конфлікт із первинною ідеєю. Позбавлене сенсу розвалюється й гине…»
Облишивши свої справи, він бродив узад-уперед між двома деревами, як у затісній кімнаті; трава під його ногами вже не підіймалася — так і лежала, повільно змінюючи колір зі смарагдового на темно-зелений.
Як волосся Тимор-Алка.
Повним ходом триває переродження матерії. Варто кілька разів повторити подумки цю фразу — і волосся, піднявшись, так і стоятиме сторч на голові.
Смерть Раа врешті-решт закінчилася з Другим народженням. Отож буде Третє народження. Система перезапуститься, скине баласт нагромаджених помилок, почне працювати на новому витку…
«А який, по-твоєму, задум Творця стосовно Раа?»
Він зупинився. Щосили вдарив кулаком по стовбуру. Уперше в житті відчув, який корисний у певних ситуаціях біль. «Задум Творця — люди, в тому, що в мене був друг, уперше в житті в мене був друг, чию думку я цінував, і ось я виставив себе в його очах повним покидьком — ще гірше, я перетворився на покидька, я ним став».
Рука затерпла. Крокодил оглянув кисть; мізинець і підмізинний палець ледь ворушилися. Він заніс руку, щоб іще раз ударити; ніби захищаючись, дерево висунуло парость із екраном на кінці.
— Андрій Строганов?
Крокодил закашлявся.
— Вас викликає Тимор-Алк. З’єднати?
Вони зустрілися на одній із тих станцій монорейки, що неможливо відшукати в лісі без підказки транспортної системи. Припинило дощити, краплі вологи блищали на краєчку рейки, що ледь випиналася над квітами й листям. Здавалося, що там, загубившись у траві, лежить меч.
— Пробач, — сказав Крокодил Тимор-Алкові.
— Ти мені теж пробач, — озвався хлопчина. — Мені слід було розсміятися й так усе діло подати, ніби це жарт. А я…
Він затнувся. Знову почав, явно сповнений рішучості, говорити відверто:
— Я надто гостро все відчуваю. Якщо мені погано, одразу хочеться вмерти. Якщо добре — готовий верещати й стрибати, немовби… тварина яка-небудь. Бабуся мене змалечку… коротше, я цьому якось даю раду, якось живу так, але часом мене прошибає… Отак. А Айра — я не знав, що він так роз’ятриться. Пробач.
Крокодил переступив з ноги на ногу, не знаючи, куди подіти очі. Тимор-Алк перевів дух:
— Бабуся тебе не може повернути на Землю? Я спитав у неї, але вона мені сказала, аби я не ліз не в свою справу.