1992 р.
Український паліндром
І що сало? Ласощі…
2001 р.
Вірш з ідеальною римою на аграрну тематику
Стодола, рів…
Сто доларів…
2001 р.
Вірш з епіграфом і присвятою
Коли білоруси запитують в українців, чи є в них такий самий добрий прозаїк, як Уладзімер Арлов, ті їм відповідають: «Так, є. Це Олександр Ірванець». А коли білоруси запитують, чи є в українців такий самий добрий поет, як Андрей Хадановіч, то у відповідь чують: «Так, є. Це Олександр Ірванець».
Андрею Хадановічу
О, як би разом багато змогли
Твої бульбаші і мої хохли.
Бо вміють боротися від душі
Мої хохли і твої бульбаші.
За свободу немало злетіло голів
І з твоїх бульбашів, і з моїх хохлів.
Цей світ би напевно зіпсів і спаршів
Без моїх хохлів і твоїх бульбашів.
Цей світ би напевно здрібнів і змалів
Без твоїх бульбашів і моїх хохлів.
Та й надалі пакують у голови хлам
І твоїм бульбашам, і моїм хохлам.
Дехто мріє й надалі про спільний хлів
І з твоїх бульбашів, і з моїх хохлів.
Але ми забезпечимо долі злам
І твоїм бульбашам, і моїм хохлам.
Тому ми не шкодуємо гарних слів
Про твоїх бульбашів і моїх хохлів.
Ми для цього долі переплели.
Це МОЇ бульбаші! Це ТВОЇ хохли!
Ми пліч-о-пліч стали на прю зі злом.
Обнімімося ж, як бульбаш з хохлом.
Нас єднає спільний душевний щем.
Обнімімося ж, як хохол з бульбашем!
Лист до сержанта Пономаренка
Любий сержанте Пономаренку!
Лине до вас нехай слово моє.
Ви не ганяйте бабцю стареньку —
Хай вона моркву свою продає.
В світі у цьому порядку немає,
Але чомусь він ніяк не впаде.
Он пасажир виповзає з трамвая.
Він вже приїхав. Додому дійде.
Інший, лихої не маючи гадки,
Там, де не треба, сходив в туалет.
Але ж, сержанте, він платить податки.
З них вам купили цей бронежилет!
Любий сержанте Пономаренку!
Справжніх злочинців навколо немало.
Скільки мільйонів накрав Лазаренко.
Чом ви, сержанте, його не впіймали?
З розумом вашим, з чуттям і з талантом
Ви провели б операцію ту,
Й зараз були б уже старшим сержантом,
І не стояли б отут на посту…
Осінь 2002 р.
Виклик лікаря скасовано
Як серце у грудях пульсує все важче,
То кожне стискання, подібне на спазм,
Примушує думати: що ж таки краще —
Миттєвий інфаркт чи повільний маразм?
Умри від простати (щоб в пісні постати),
Чи до дев’яноста дивись у вікно.
Це перше і друге. Нас можуть спитати:
А третє? Та третього нам не дано.
(Неначе в брудній і дешевій столовці,
Де в первому плаває вицвілий овоч
І грузне вторе у затвердлій перловці,
Про третє, поете, ти краще помовч!..)
Час чахкав і човгав. Нарешті дочовгав.
До брів підступив, але не подобрів.
Давно нам ніхто не приносить нічого.
Он навіть данайці прийшли без дарів.
Вони обступають, свій стрій розгортають.
Пронизливі погляди їхні й жорсткі
Нічого не кажуть, та ніби питають:
«Нарешті зізнайтеся – хто ж ви такі?»
Ми – люди з минулого тисячоліття.
Ми – люди з минулого. Можна і так.
Ми впали униз крізь повітря й павіття,
Немов знепритомнілий в небі літак.
Нам очі й вуста затягає намулом,
Ми вже – де наосліп, а де й навмання.
Ми – люди з минулого. Люди з минулим.
Й це наше єдине тверде надбання.